Полеглі Герої Сміли

Крапивний Максим Олександрович

09.11.1998 - 14.10.2024

Солдат, Максим КРАПИВНИЙ загинув 14 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання, внаслідок мінометного обстрілу в с.Антонівка, Покровського району, Донецької області. Шість місяців вважався зниклим безвісти. І, на жаль, трагічне підтвердження. Йому тепер назавжди залишиться 25 років…

Максим Олександрович народився 9 листопада 1998 року в місті Сміла. Виріс у багатодітній сім’ї, мав трьох сестер та двох братів. Закінчив НВК «Загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 3-колегіум» та Золотоніський коледж ветеринарної медицини. У 2018 році був призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ. Після її проходження працював охоронником у місті Києві.

Під час війни поповнив ряди захисників України та став на захист нашої Батьківщини. Обороняв зі своєю бригадою нашу країну на найнебезпечніших напрямках фронту. Служив зовнішнім пілотом (оператором) безпілотних літальних апаратів відділення розвідки та корегування взводу безпілотних авіаційних комплексів аеромобільного батальйону військової частини Збройних Сил України.

У Максима — велика родина. Так склалося, що до неї ввійшли не тільки люди, рідні по крові, але й численні друзі та знайомі, яких він зустрічав на різних етапах свого життєвого шляху. Любив грати у футбол, відпочивати на природі та рибалити. Славив Бога, був добрим і дружелюбним – таким був наш Максим.

На нього вдома чекали батьки, брати, сестри, уся його велика родина.

Щирі співчуття рідним та величезна подяка за Героя!

Вічна пам’ять і незгасима слава!

Поховали Максима Крапивного на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Почтар Роман Леонідович

24.09.1986 - 09.10.2024

Сержант, інспектор прикордонної служби 2 категорії – начальник 1-ої групи протитанкових ракетних комплексів протитанкового відділення 2-го відділу прикордонної служби 1-ої прикордонної комендатури швидкого реагування Роман Леонідович ПОЧТАР помер 9 жовтня 2024 року в Сумській обласній клінічній лікарні від отриманих поранень під час бойових дій в районі с.Любімовка Курської області.

Роман Почтар народився та виріс у м. Сміла. Закінчив загальноосвітню школу № 11. Професійну освіту отримав у ЦППРК №5. Строкову службу пройшов у Внутрішніх військах.

12 березня 2022 року, після повномасштабного вторгнення в Україну, Роман добровільно долучився до лав ЗСУ. Пройшовши програму підготовки вступив у прикордонну службу. 7 жовтня на найнебезпечнішому напрямку фронту отримав тяжкі поранення. Лікарі до останнього боролись за життя нашого Героя, але на жаль, серце воїна зупинилось.

Роман був хоробрим воїном, вірним товаришем, авторитетом серед побратимів, коханим чоловіком, люблячим сином, щирим братом.

У загиблого Героя залишились мама, дружина та дві донечки.

Вічна пам’ять і шана Герою!

Поховали воїна на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Гейко Олексій Леонідович

07.11.1986 - 05.10.2024

Молодший сержант, командир відділення інженерно-саперного взводу 1 - го аеромобільного батальйону 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно - штурмових військ Збройних Сил України Олексій Леонідович ГЕЙКО загинув 5 жовтня 2024 року в с.Олександропіль, Краматорського району, Донецької області внаслідок атаки ворожого дрона. Йому навіки залишиться 37...

Олексій Леонідович ГЕЙКО народився та виріс у Смілі. Закінчивши ЗОШ №10,  пішов на строкову військову службу у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади. Згодом здобув освіту в Миколаївському технікумі залізничного транспорту імені академіка В.М.Образцова. У мирному житті працював старшим електромеханіком у відокремленому структурному підрозділі Шевченківської дистанції сигналізації та зв’язку АТ «Укрзалізниця».

Після початку повномасштабного вторгнення в Україну Олексій не зміг залишитись осторонь та прийняв рішення добровільно долучитися до лав Збройних Сил України. Пройшовши програму підготовки українських військових за стандартами Королівських збройних сил Великої Британії «Operation Interflex», повернувся на Батьківщину та брав участь у боях за оборону України на Запорізькому та Донецькому напрямках.

Нагороджений відзнакою Президента України «ЗА ОБОРОНУ УКРАЇНИ».

Згідно наказу Головнокомандувача Збройних Сил України Олександра Сирського 17.02.2024 р. відзначений почесним нагрудним знаком «ЗОЛОТИЙ ХРЕСТ». Повторно «ЗОЛОТИМ ХРЕСТОМ» рельєфною гілкою дубового листя золотого кольору нагороджений 18.06.2024 р.

Олексій був чудовою, щирою людиною. Сильним духом та водночас ніжним душею. Він був вірним другом, люблячим сином та братом, мріяв про сім’ю та мав великі плани на життя. В ньому поєднувалась мужність, хоробрість, доброта та постійне прагнення до справедливості.

Вічна слава Герою!

У Олексія залишилась мама і сестра.

Похований Олексій ГЕЙКО на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Лавренко Назар Павлович

27.05.2003 - 02.10.2024

Солдат, пілот (оператор) безпілотних літальних апаратів роти ударних безпілотних авіаційних комплексів спеціального призначення військової частини Національної Гвардії України Назар ЛАВРЕНКО, під позивним «Шкіпер», загинув внаслідок артилерійського обстрілу противником позиції біля с.Глушківка, Куп’янського району, Харківської області.

Назар народився 27 травня 2003 року в місті Сміла. З ранніх років був прикладом цілеспрямованості й мужності. У 2020 році закінчив загальноосвітню школу №11, де його знали як активного, доброзичливого і завжди життєрадісного юнака. Після школи вступив до Черкаського національного університету на факультет фізичного виховання та спорту, бо спорт був його справжньою пристрастю. Він досяг значних успіхів у гімнастиці та змішаних бойових мистецтвах, здобував призові місця на змаганнях в Україні та за її межами, зокрема на європейській арені. Однак, спортивні досягнення не були єдиним проявом його сили духу.

У жовтні 2021 року Назар пішов на строкову службу до Національної гвардії України. Це був його усвідомлений вибір — служити і захищати Батьківщину. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році він також не залишився осторонь,  підписав контракт і став на захист рідної землі зі зброєю в руках, вступивши до лав тих, хто обороняв наше майбутнє.

Назар Лавренко був не лише воїном, він був прекрасним другом, люблячим сином і братом, хлопцем із великим серцем. Завжди піклувався про своїх близьких, мріяв про спільне майбутнє зі своєю коханою дівчиною, планував створити родину. Його любов до рідних і друзів відчувалася в кожній усмішці, у кожному слові. Наш Герой мав великі плани на життя, завжди говорив про них із запалом, бажаючи для своїх близьких тільки найкращого.

У Назарові поєднувалися сила і ніжність, безмежна любов до життя, а його відданість справі захисту Батьківщини стала прикладом для нас усіх. Він боровся до останнього, демонструючи неймовірну мужність і відвагу, надихаючи своїх побратимів.

У Назара залишились: батьки, брат, сестра та кохана дівчина.

Вічна пам’ять і слава Герою України!

Похований воїн на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Ступенко Віталій Павлович

13.11.1987 - 27.09.2024

Солдат, стрілець 1-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 1-ої стрілецької роти військової частини Збройних Сил України Віталій Павлович СТУПЕНКО загинув 27 вересня 2024 року внаслідок мінометного обстрілу позицій поблизу с.Тернова Харківської області.

Віталій Ступенко народився 13 листопада 1987 року в с.Геронимівка, Черкаського району, Черкаської області. У 2003 році закінчив Геронимівську загальноосвітню школу. Рано залишився без матері, тож дитинство було тяжким. Після школи вступив до Черкаського профтехучилища №15 на спеціальність муляр-штукатур. По закінченню закладу залишився сам, бо помер і батько. З 2007 року працював слюсарем на СТОВ "Продовольчий Альянс". Згодом переїхав до міста Сміла і працевлаштувався на приватне деревообробне підприємство, на якому працював до мобілізації в лави ЗСУ.

Залишаючись до останнього вірним військовій присязі Віталій Ступенко поліг заради майбутнього своєї родини, рідного міста та Батьківщини. Тепер йому назавжди 36...

У загиблого захисника залишився брат.

Честь, слава і вічна пам’ять Герою!

Поховали Віталія на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Омельченко Анатолій Миколайович

23.09.1970 - 08.09.2024

Солдат Анатолій Миколайович ОМЕЛЬЧЕНКО не дожив кілька тижнів до свого 54-го дня народження. Загинув внаслідок ураження FPV-дроном по ББМ МаххPro у районі н.п. Ольгівка Курської області, виконавши з честю свій військовий обов’язок.

Анатолій Миколайович народився 23 вересня 1970 року в м.Сміла. Навчався в загальноосвітній школі Nº13. Спеціальність слюсаря-складальника електричних машин і апаратів отримав у ДНЗ "Смілянський ЦППРК", колишньому ПТУ № 4. Після здобуття професійної освіти працював на радіоприладному заводі «Оризон». З 2000 року займався підприємницькою діяльністю. Але все змінила війна.

Добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Служив водієм 2-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 6-ої механізованої роти 2-го механізованого батальйону в/ч ЗСУ. На своєму броньованому автомобілі врятував не одне життя побратимів. За час проходження служби зарекомендував себе як відповідальний, ініціативний та відважний воїн. Мужньо стояв на захисті територіальної цілісності Батьківщини. До останнього свого подиху був відданий військовій присязі, але, на жаль, 8 вересня 2024 року загинув внаслідок ураження FPV-дроном транспортного засобу.

У Анатолія Омельченка залишилась дружина і два сина.

Поховали Анатолія Омельченка на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Деркач Денис Миколайович

15.04.1992 - 08.09.2024

Солдат, номер обслуги 1-го протитанкового відділення протитанкового взводу 2-го єгерського батальйону Денис Миколайович ДЕРКАЧ загинув від ворожого снаряду поблизу с.Михайлівка, Покровського району, Донецької області

Денис Деркач з’явився на світ 15 квітня 1992 року. Його народженню щиро раділи батьки та старший брат Дмитро. Але доля склалася так, що виховувати двох синів матері довелося самотужки. Вона вірила і сподівалася, що вони стануть її опорою та розрадою в старості.

Денис зростав допитливим і добрим хлопцем, любив життя, природу, тварин. Після закінчення Смілянської загальноосвітньої школи №1 продовжив навчання у професійно-технічному училищі №5 (нині ДНЗ "Смілянський ЦППРК"), де здобув спеціальність маляра-штукатура, облицювальника. Він мріяв працювати на будівництві багатоповерхівок у рідній Смілі, уявляв, як місто розквітатиме завдяки його праці. Але життя внесло свої корективи. Після навчання Денис працював охоронцем на Черкаському хлібокомбінаті. Захоплювався рок-музикою, був чуйним і щедрим, водночас сором’язливим і тихим. Він не встиг сповна насолодитися життям, не встиг створити родини, не встиг здійснити всі свої мрії... Його забрала проклята війна.

З травня 2024 року Денис був призваний на службу до Збройних Сил України. Рідні з тривогою проводжали його на війну, чекали кожної звістки. Після військової підготовки, яку проходив на Житомирщині, отримав кваліфікацію бойового санітара, але війна розпорядилася інакше — він став бойовим піхотинцем.

Товариші згадують Дениса як відважного, сміливого воїна, щирого й надійного друга. Для матері навіки зайшло сонце. Але в її серці жевріє надія: а раптом це була помилка, і її любий син колись повернеться… Щоб просто обійняти її і почути: "Мамо, я тут"...

Вдома на Героя чекали батьки та брат.

Вічна пам'ять і слава вірному захиснику України.

Останнім місцем спочинку для Дениса Деркача стала Алея Слави (Загреблянське кладовище).

Бойко Віталій Юрійович

29.07.1977 - 22.08.2024

Молодший сержант БОЙКО Віталій Юрійович відійшов у вічність 22 серпня 2024 року. Йому назавжди залишиться 47...

Віталій Бойко народився 29 червня 1977 року в м.Райчехінськ, росія, у сім'ї військового. В дитячому віці разом з родиною переїхав у Смілу. Навчався у загальноосвітній школі №15. Після здобуття освіти зразу працевлаштувався у ТОВ "Смілянський електромеханічний завод". У 18- річному віці був призваний до лав української армії. Після проходження військової строкової служби працював монтером колій у ВСП "Шевченківська дистанція колії № 9" Одеської залізниці. На момент повномасштабного вторгнення працював у Польщі, але повернувся і став на захист нашої країни. Служив навідником 3-го мотопіхотного відділення 3-го мотопіхотного взводу 1-ої мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону військової частини ЗСУ. Сміливий та відважний воїн ніколи не ховався від куль, завжди першим рвався у бій. Пройшов пекельні бої на найнебезпечніших напрямках фронту. За оборону Бахмута отримав медаль "Ветеран війни". Також захищав рубежі України на Херсонському напрямку, у н.п. Кліщіївка, Часів Яр, там і отримав поранення. Проходив лікування та реабілітацію, але на жаль, змучене війною серце воїна зупинилося.

В серцях рідних, побратимів, друзів та знайомих він назавжди залишиться таким же світлим і веселим. Тепло і доброта завжди були в його серці, яке він віддав за нас, за свою країну, аби ми жили під мирним небом.

Спочивай з миром, Герою. Спасибі тобі за мужність, за Україну, за новий день!

Вічна пам'ять!

Поховали воїна на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Борщ Олег Іванович

16.03.1979 - 19.08.2024

Молодший сержант, оператор протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки військової частини Збройних Сил України Олег Іванович БОРЩ  помер у лікарні 19 серпня 2024 року внаслідок поранень, отриманих у бою на Бахмутському напрямку.

Олег Іванович народився 16 березня 1979 року в Смілі. Середню освіту отримав у ЗОШ №4, а професійну - в Смілянському технікумі харчових технологій. Олег був надзвичайно позитивною та доброзичливою людиною, завжди готовою підтримувати інших. Він був люблячим батьком, завжди дбав про своїх трьох дітей, турботливим братом, чуйним сином, взірцем для своїх племінників. Мав багато друзів і завжди був душею компанії.

Олег не став чекати, коли війна постукає у його двері, добровольцем пішов на фронт. Він обрав шлях воїна і захисника, бо хотів бачити в майбутньому Україну вільною. Разом із побратимами, серед яких знайшов справжніх  друзів, пройшов чимало важких буднів, захищаючи рубежі нашої держави..

Вічна пам’ять і шана воїну!

Поховали Олега Борща на  Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Савченко Павло Олексійович

12.07.2001 - 16.08.2024

Солдат, снайпер механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини Збройних Сил України Павло Олексійович САВЧЕНКО мужньо і самовіддано воював за мирне небо над Україною, але 16 серпня, після двох місяців боротьби медиків за його життя, серце воїна зупинилося назавжди…

Павло народився 12 липня 2001 року у місті Сміла. Вже змалку була помітна його любов до керма, тож після закінчення Смілянської загальноосвітньої школи № 1, вступив до Черкаського училища № 22 на спеціальність «Водій-автослюсар». 22 червня 2020 року був призваний до лав Збройних Сил України. Після звільнення зі служби працював за кордоном, де й познайомився зі своєю коханою дівчиною. Під час повномасштабного вторгнення прийняв рішення повернутися додому. У 21-річному віці наш Герой пішов добровольцем, що говорить про його сміливість та відданість своїй країні. Сильний та відважний стрілець - снайпер, із позивним "Сава", разом із побратимами виконував бойові завдання у складі 116-ї ОМБр на Куп‘янському напрямку. Його коротке, але таке наповнене війною життя - приклад вірності обраній справі, приклад служіння країні.

Життєрадісний Герой мав плани на щасливу сім‘ю, любив тварин та смачну їжу. Намагався жити повним життям… Був гордістю батьків, люблячим хлопцем та найкращим братом. Він назавжди залишиться в наших серцях, як відважний захисник та просто хороша людина.

Дякуємо тобі, воїне, за доблесть, за честь, за мужність, за найвищу жертву - віддане життя за ближніх!

Поховали захисника нашої Батьківщини на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Шевчук Артем Юрійович

02.07.1989 - 13.08.2024

Молодший сержант ШЕВЧУК Артем Юрійович з позивним "Шева" загинув 13 серпня 2024 року в с.Спірне Бахмутського району Донецької області, закривши собою побратима. Шевчуку Артему було лише 35...

Народився Артем 2 липня 1989 року в м. Сміла. Навчався у загальноосвітній школі № 5. Вищу освіту здобув у Черкаському державному технічному інституті. З 2019 року Артем працював у Польщі. На третій день повномасштабного вторгнення повернувся додому і в той же день пішов до військкомату.

Очікуючи повістку, наш земляк брав участь в охороні Черкаського аеропорту в складі "Айдару". Так її і не дочекавшись добровільно, на початку квітня вступив до батальйону "Свобода" 4 бригади оперативного призначення в м. Гостомель. Наприкінці травня 2022 року, після проходження військової підготовки разом з побратимами, Артем Шевчук став на захист Сєвєродонецьку. Служив старшим механіком-водієм 2-го взводу оперативного призначення 7-ї роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 3-го батальйону оперативного призначення  військової частини Національної гвардії України. Пройшов пекельні бої на найнебезпечніших напрямках фронту: Лисичанськ, Зайцеве, Курдюмівка, Сіверськ, Бахмут. За оборону Бахмуту отримав нагороду "За мужність", там же отримав і поранення. Після лікування та реабілітації повернувся в стрій і продовжив нищити ворога.

Артем займався футболом, любив рибалити, справжнім його захопленням були автомобілі, що і посприяло у виборі військової спеціальності. Завжди дбав про свою родину, любив її всім серцем, бо була вона за ним, як за кам'яною стіною. З донечкою в них був неймовірний зв'язок- вони були одним цілим. Він є справжнім прикладом тата, чоловіка, товариша та воїна. "Завжди спокійний, впевнений та усміхнений, хороший друг та надійний побратим, будь-коли готовий прийти на допомогу. Був дуже сміливим та мав авторитет серед побратимів", - згадують військові товариші.

Мрія про відпочинок разом з донечкою на морі після закінчення війни  залишилась нездійсненною...

У Артема залишились батьки, дружина, донечка і брат.

Дякуємо, воїне, за мужність, доблесть, героїзм. За можливість мріяти про майбутнє тієї України, яку ти захищав...Вічна пам'ять і слава!

Поховали Артема Шевчука на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Крекнін Анатолій Володимирович

05.08.1987 - 08.08.2024

Солдат Анатолій Володимирович КРЕКНІН служив водієм 3-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу 2-ої стрілецької роти 1-го стрілецького батальйону військової частини Збройних Сил України. Під час виконання військового обов’язку на Донецькому напрямку фронту отримав важке поранення. Тривалий час проходив лікування та боровся за своє життя у м.Дніпро, але, на жаль, помер від ускладнень. Тепер йому назавжди 37...

Анатолій Крекнін корінний смілянин, народився 5 серпня 1987 року. 9 класів закінчив у школі №11, а продовжив навчання вже у ДНЗ "Смілянський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів", де здобув професійну освіту за спеціальностями: автослюсаря, токаря та водія. У 2005 році був призваний до лав ЗСУ для проходження військової строкової служби. Після звільнення працював електромонтером-висотником у Смілянському РЕМ ПАТ «Черкасиобленерго».

Анатолія мобілізували 22 січня 2023 року. Він віддано і мужньо боронив Україну, її свободу та незалежність. Був учасником бойових дій та нагороджений медаллю "Ветеран війни". Був звичайною людиною, яка мала мрії, плани, але безжальна війна перекреслює все... Він так і не встиг створити власну сім'ю.

У Анатолія залишились батьки.

Вічна пам'ять і шана Героєві-захиснику!

Поховали Анатолія Крекніна на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Шевченко Олег Олександрович

14.02.1984 - 14.07.2024

40-річний молодший сержант Олег Олександрович ШЕВЧЕНКО загинув 14 липня 2024 року внаслідок артилерійського обстрілу поблизу н.п. Пречистівка Волноваського району Донецької області.

Народився і зростав Олег Шевченко у місті Сміла. Випускник загальноосвітньої школи №11. Навчався у ДНЗ "Смілянський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів", де і отримав спеціальність слюсаря із збирання металевих конструкцій, електрогазозварник. Після закінчення був призваний на військову строкову службу до лав Української армії. У 2011 році здобув освіту в Кам‘янському технічному коледжі Державного технічного університету. Був доброю, привітною, спокійною, щирою та світлою людиною. Мав надзвичайно чуйне серце. Найбільшою цінністю і відрадою для Олега була його сім'я: мама і батько. Хотів спокійного життя у мирній та незалежній Україні. Саме тому так прагнув захищати Батьківщину і якнайшвидше вигнати ворога з рідної землі.

Служив гранатометником 1-го мотопіхотного відділення  3-го мотопіхотного взводу 2-ої мотопіхотної роти військової частини Збройних Сил України. Він мужньо та самовіддано пліч-о-пліч з побратимами захищав Батьківщину від ворога.

У Олега залишились батьки.

Дякуємо за подвиг тобі, Герою! Вічна пам’ять і шана!

Поховали Олега Олександровича на Алеї Слави (Загреблянське кладовище

Кузюк Юрій Михайлович

09.05.1980 - 02.07.2024

Кулеметник 3-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу 2-ї стрілецької роти військової частини Збройних Сил України Юрій Михайлович КУЗЮК свій останній бій прийняв 2 липня 2024 року поблизу н.п. Нововодяне, Сватівського району, Луганської області. 

Народився Юрій на Івано-Франківщині 9 травня 1980 року. Дитинство і юність пройшли у с.Куцівка, Черкаського району. У 18-річному віці був призваний на строкову військову службу, повернувшись з якої, решту свого життя проживав з дружиною та дітьми в м.Сміла. Працював слюсарем, зварювальником, ковалем та харчовим технологом. Юрій Михайлович мав золоті руки і, здавалося, не було такого, чого б він не вмів зробити, за що його дуже цінували. Завдяки своїй доброті, щедрості та людяності мав безліч друзів. Понад усе, наш захисник любив життя і власну родину. Будував грандіозні плани та мріяв подорожувати із сім'єю. Він був турботливим, люблячим чоловіком, батьком трьох дітей, сином та братом. Усе це давало йому сили та натхнення, але сімейне щастя та життєві плани перекреслила війна... 

У березні цього року Юрій Кузюк був призваний до лав Збройних Сил України,  змінивши своє мирне сімейне життя на небезпечне військове. Уся родина жила у тривозі. Щодня очікували новин від свого захисника, раділи кожному дзвінку. У війську солдат Юрій Кузюк зарекомендував себе з найкращої сторони. Відстоюючи територіальну цілісність України разом із побратимами, за свою відвагу та хоробрість заслужив повагу не лише серед особового складу, а й серед керівництва.

Щирі співчуття дружині, дітям, матері, усім рідним, близьким, друзям та побратимам. З нами назавжди залишаться світлі спогади і пам'ять про воїна, якого вбили, але не перемогли...

Спочивай з миром, воїне! Вічна тобі пам’ять і слава!

Поховали Юрія Кузюка на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За сумлінне виконання бойових обов’язків та бойових завдань із захисту України Юрій Кузюк нагороджений Почесною військовою відзнакою Міністра оборони України - Медаллю «Хрест Доблесті» (посмертно).

Дяченко Владислав Дмитрович

13.06.1988 - 23.06.2024

Солдат ДЯЧЕНКО Владислав Дмитрович загинув 23 червня 2024 року в н.п.Спірне, Бахмутського району, Донецької області. Мужній воїн, захисник України боронив свою державу, свою землю, життя своїх співвітчизників від російських загарбників. Йому назавжди 36.

Владислав народився і виріс в Смілі, навчався у загальноосвітній школі №11. Пізніше - у ДНЗ "Смілянський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів". Працював будівельником, проте справжнім його захопленням була радіоелектроніка.

Сміливий, мужній, стриманий воїн Владислав Дяченко був відданий війську, військовій присязі та своїм побратимам. Служив номером обслуги 3-го кулеметного відділення кулеметного взводу роти вогневої підтримки 4-го батальйону оперативного призначення Національної гвардії України.

Україна втратила мужнього і відданого воїна і захисника. Непоправної, найважчої втрати зазнала родина. Ми в неоплатному боргу перед Героєм і маємо бути гідні його пам’яті і подвигу. Щирі співчуття мамі, сестрі і всім рідним, близьким Владислава.

Вічна шана і слава Герою!

Хижняк Євгеній Володимирович

10.06.1983 - 12.06.2024

Солдат Євгеній ХИЖНЯК служив кухарем їдальні взводу матеріального забезпечення в/ч ЗСУ. Життя воїна, на превеликий жаль, передчасно обірвалось 12 червня 2024 року. Йому виповнився лише 41 рік. 

Євгеній народився 10 червня 1983 року в нашому місті. Навчався у загальноосвітній школі № 7. Після закінчення закладу вступив до  Черкаського комерційного технікуму, де отримав спеціальність «Технологія харчування» і здобув кваліфікацію «Технік – технолог». Працювати у сфері харчування він мріяв ще з шкільних років. Після здобуття професійної освіти, працював кухарем, шеф-кухарем в ресторанах України, а останні роки у ресторанно-готельному комплексі в м.Києві. Один виховував донечку, яка була сенсом всього його життя. Весь вільний від роботи час він проводив з нею єдиною, яку так безмежно любив. 

На початку листопада 2023 року  Євгеній Володимирович був мобілізований до лав Збройних сил України для захисту незалежності та територіальної цілісності рідної країни. Воїн з честю проніс звання солдата української армії та захисника України. Був людиною чистої душі і доброго серця. Мав багато мрій та сподівань, але доля розпорядилась по-іншому.

У Євгенія залишилися батьки та донечка. 

Поховали військовослужбовця на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Євтушенко Андрій Якович

29.09.1970 - 02.06.2024

Старший сержант Андрій Якович ЄВТУШЕНКО служив на посаді командира відділення протитанкових ракетних комплексів взводу протитанкових ракетних комплексів мотопіхотного батальйону військової частини ЗСУ. Під час проходження служби отримав поранення на Куп’янському напрямку. Лікарі до останнього боролись за його життя але, на жаль, 2 червня 2024 року його серце зупинилось назавжди. Йому - лише 53. І тепер назавжди! Він залишив добрий і незабутній слід на цій землі.

Андрій – приклад справжнього патріота, який у часи нашої новітньої історії був там, де найважче, з тими, у кого в серці Україна. Його вчинки, рішення говорять більше за слова.

Андрій Якович народився 29 вересня 1970 року в селі Пастирське, колишнього Смілянського району. Там закінчив місцеву школу, а професійну освіту отримав у технікумі в м.Олександрія. Потім строкова військова служба, одруження, народження двох доньок. Разом з родиною проживав у м.Сміла. Був люблячим батьком та чоловіком, готовим зрушити гори заради своїх рідних.

Останні місяці до початку повномасштабного вторгнення працював у Польщі. 24 лютого 2022 року наш захисник прийняв для себе свідоме рішення справжнього патріота та одразу повернувся додому і вступив до лав Збройних Сил України.

"Майстер на всі руки", був дуже гостинним, двері його дому завжди були відчинені для всіх. Захоплювався риболовлею, мав свою пасіку, любив подорожувати Україною та відкривати для себе щось нове. Надзвичайно чуйний, добрий та позитивний - таким Андрія Яковича згадують всі, хто знав.

Після перемоги мріяв поїхати з родиною в гори та український Крим. Але тепер він назавжди в строю "небесного війська", назавжди в серцях рідних та близьких.

Поховали захисника на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Дмитренко Денис Юрійович

22.03.1989 - 27.05.2024

Солдат Денис ДМИТРЕНКО був учасником бойових дій. Боронив нашу країну на Покровському напрямку на посаді оператора радіорелейної станції взводу зв’язку роти зв’язку командного пункту польового вузла зв’язку військової частини ЗСУ. 27 травня поблизу н.п. Архангельське, Покровського району, що на Донеччині, під час виконання бойового завдання, наш Герой загинув внаслідок танкового обстрілу противником.

Денис народився в Смілі 22 березня 1989 року. Навчався в місцевій школі. Професійну освіту отримав спочатку у тодішньому Смілянському технікумі харчових технологій. Далі продовжив своє навчання в Національному аерокосмічному університеті ім. М.Є. Жуковського “ХАІ”. Після навчання повернувся до рідного міста. Тут працював, а також допомагав своїй літній бабусі. Мирне життя Дениса, як і мільйонів українців змінила війна. Він став на захист рідної землі.

Як згадують ті, хто знав нашого полеглого воїна особисто, Денис був дуже чуйною людиною, завжди відгукувався на будь-які прохання близьких та друзів. Зарано лишившись батьків, він допомагав свої літній бабусі проходити всі незгоди цього життя. Був життєрадісним, не байдужим до чужого горя та просто доброю і щирою людиною. На жаль, своєї сім’ї молодий воїн не встиг створити, але його завжди будуть любити і пам’ятати бабуся, дві племінниці, старший брат та його сім’я. 

Поховали Дениса Дмитренка на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку нагороджений медаллю "За військову службу" (посмертно).

Поліщук Олександр Андрійович

13.08.1972 - 22.05.2024

Старший сержант Олександр Андрійович Поліщук проходив службу на посаді командира евакуаційного відділення ремонтного взводу в/ч ЗСУ.

Усім своїм інженерним талантом намагався наблизити таку бажану для всіх Перемогу! Але, 22 травня 2024 року серце захисника зупинилось назавжди. Лікарі до останнього боролись за його життя, але доля розпорядилась інакше.

Олександр Поліщук народився 13 серпня 1972 року в селі Вотилівка, колишнього Лисянського району. Після закінчення місцевої школи проходив строкову службу у радянській армії в Німеччині, згодом в Туркменістані. Разом з сім'єю проживав у Смілі. В мирний час працював приватним підприємцем. Завжди мав активну громадянську позицію. Був небайдужим та справжнім патріотом своєї країни, тому у важкий час, за власним бажанням, приєднався до лав Збройних Сил України.

Наш воїн був добрим, щирим, справжнім чоловіком та люблячим батьком. Дуже любив тварин. Мав прекрасне почуття гумору. 

Пам'ять про Олександра Поліщука назавжди залишиться у серцях рідних, побратимів та всіх, хто знав і поважав справжнього патріота України! Його відвага та самопожертва несуть в собі найвищі цінності.

У нього залишилась дружина та донька.

Поховали Героя на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Прищепов Дмитро Сергійович

13.08.1992 - 19.05.2024

31-річний молодший сержант Дмитро Прищепов був учасником бойових дій. Боронив нашу країну на Покровському напрямку на посаді старшого оператора розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини ЗСУ. 19 травня 2024 року під час виконання бойового завдання наш Герой загинув внаслідок ракетного обстрілу та скидів з дрона біля н.п. Новоолександрівка Покровського району Донецької області.

Народився боєць в селі Піщаний Брід, Добровеличківського району, Кіровоградської області 13 серпня 1992 року. Навчався в місцевій школі. Професійну освіту отримав у Смілянському центрі підготовки та перепідготовки робітничих кадрів за спеціальністю "слюсар з ремонту автомобілів, токар". Одружився, створив сім’ю, в якій зараз зростає 9-річна донька і 4-річний синок. 

Дмитро серед товаришів користувався авторитетом і повагою, був сміливим та чуйним до чужого горя. Про нього відгукуються, як про життєрадісну, позитивну, добру та щиру людину. Захоплювався автомобілями.

У нього залишилися батьки, дружина та діти.

Поховали Героя на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Зелененко Олексій Петрович

20.06.1979 - 30.04.2024

Солдат Зелененко Олексій Петрович проходив службу на посаді стрільця 3-го піхотного відділення 3-го піхотного взводу 1-ої піхотної роти в/ч ЗСУ.  Був вірним військовій присязі, з честю і гідністю виконав свій громадянський та військовий обов’язок - до останнього захищав Батьківщину, суверенітет та незалежність України. 30 квітня 2024 року поблизу н.п. Очеретине Покровського району, що на Донеччині, воїн загинув під час ворожого мінометного обстрілу.

Народився Олесій Петрович 20 червня 1979 року в нашому рідному місті. Закінчив загальноосвітню школу №12 та вступив до Київського інженерно-будівельного інституту.

Після повномасштабного вторгнення росії наш земляк став на захист рідної землі зі словами "Я не буду ховатися!".

Без рідної людини залишились мама і сестра.

Поховали Героя на кладовищі у Гречківці.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку нагороджений Відзнакою 467 окремого піхотного батальйону (посмертно).

Добровольський Ігор Володимирович

08.01.1969 - 25.04.2024

Головний сержант Ігор Володимирович Добровольський служив головним сержантом 3-ої піхотної роти в/ч ЗСУ. 25 квітня 2024 року, внаслідок ворожого мінометного обстрілу, загинув у зоні безпосередніх бойових дій поблизу населеного пункту Діброва, Сєвєродонецького району, що на Луганщині. До останнього захищав територіальну цілісність та державний суверенітет України.

8 січня 1969 року наш Герой народився у місті Сміла в люблячій сім'ї. Зростав разом з молодшим братом Володимиром, якому завжди був підтримкою і опорою. Навчався у загальноосвітній школі №5. Після закінчення закладу пішов працювати до батька на Смілянський машинобудівний завод та разом з тим навчатися і переймати досвід у сфері електрики та механіки. Маючи талант від Бога, став висококласним спеціалістом, ремонтуючи різні прилади та техніку. Був веселим і дружелюбним, щирим і добрим, хоробрим, турботливим і люблячим батьком для двох донечок та єдиного онука. Завжди допомагав людям та дуже любив тварин, бо мав чуйне серце. Любив свою сім'ю та цінував кожен момент разом з рідними. 

На початку повномасштабного вторгнення, як справжній патріот, вступив до місцевої територіальної оборони, а коли отримав повістку, без вагань став на захист Батьківщини. 

Доземний уклін, вічна пам'ять, сердечна вдячність воїну, захиснику, Герою! Тепер він навічно з небесною вартою. 

Поховали Ігоря Добровольського на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку нагороджений Відзнакою 467 окремого піхотного батальйону (посмертно).

Гнатів Андрій Іванович

28.03.1975 - 18.04.2024

Сержант, командир 3-го відділення взводу протитанкових керованих ракет військової частини Збройних Сил України Андрій Гнатів загинув на Запорізькому напрямку фронту при виконанні бойового завдання в бою за Україну, її свободу та незалежність.

Народився наш Герой 28 березня 1975 року в селі Журавки Кіровського району АР Крим. У 1977 році сім'я переїхала в Смілу. Шкільні роки Андрія пройшли в стінах загальноосвітньої школи №11. Після закінчення навчального закладу вступив до професійно-технічного училища, а далі на юнака чекала строкова служба, яку він проходив у Червонограді Львівської області. Звільнився у званні "сержант". Після демобілізації Андрій працював на Смілянському машинобудівному заводі газозварювальником, згодом їздив за кордон на заробітки. Останні два роки до початку війни  працював у м. Макарів Київської області.

Коли 24 лютого 2022 року ворог підступно вдерся на рідну землю, наш земляк свідомо змінив цивільне життя на військове. Залишив роботу і одним із перших прийшов добровольцем до військомату, взявши до рук зброю, став на захист України. Пройшов навчання у Франції. Останній свій бій Андрій Гнатів прийняв 18 квітня 2024 року.

Був веселою, доброзичливою, щедрою, доброю, хороброю та відповідальною людиною. Любив рибалку та відпочинок на дачі. Завжди допомагав людям і дуже любив тварин. Був дбайливим і турботливим батьком для своєї донечки Олександри, якою він безмежно гордився, найкращим чоловіком для своєї дружини і хорошим зятем. Андрій Гнатів був відданим патріотом своєї Батьківщини, яким рідні пишатимуться завжди.

Навіки у скорботі залишились дружина, донька, батько, сестра і брат.

Доземний уклін, вічна пам'ять, сердечна вдячність воїну, захиснику, Герою!

Поховали загиблого захисника України на кладовищі у с. Мала Смілянка.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку нагороджений відзнакою командира військової частини А7089 № 158 (посмертно).

Покуль Аркадій Дмитрович

05.11.1974 - 14.04.2024

Старший сержант Аркадій Дмитрович ПОКУЛЬ отримав важке поранення 14 квітня 2024 року. На жаль, його життя обірвалося у лікувальному закладі Харківської області.

Аркадій народився, виріс і жив у нашому місті. Навчався у ЗОШ №12, а професійну освіту здобув у Смілянському технікумі харчових технологій. У всіх сферах, де працював, завжди намагався допомогти іншим, навіть інколи на шкоду собі.

З 2016 року працював у зуботехнічній лабораторії «Калібра». Спочатку займався логістикою, а згодом вирішив спробувати себе в іншій сфері. «Запевнив, що впорається, і не підвів. Навчався дуже швидко, і вже буквально за місяць відповідав за важливий етап роботи», – згадують колеги.

Окрім роботи, Аркадій активно займався волонтерством, входив до складу Смілянської сотні ім. Василя Бурки.

24 лютого 2022 року йому не потрібно було пояснювати, що робити. З першого дня війни він пішов добровольцем. Служив командиром бойової машини, командиром відділення 2-го інженерно-саперного відділення 3-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу 2-ої механізованої роти 2-го механізованого батальйону військової частини ЗСУ. Мав звання старшого сержанта.

Службу ніс чесно, бо честь для нього була не просто словом. Він був відданим Україні. Єдину обіцянку, яку так і не зміг виконати – після Перемоги навчити друзів рибалити нахлистом. Риболовля була його улюбленим хобі.

Аркадій був не лише відважним воїном, а й люблячим батьком, чоловіком, сином і вірним другом, який завжди був готовий допомогти – словом і ділом.

У нього залишилися дружина та донька.

Вічна пам’ять і доземний уклін Герою Аркадію Покулю!

Військовослужбовця поховали на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Яхненко Олег Сергійович

20.03.1988 - 07.04.2024

Молодший сержант Олег Сергійович ЯХНЕНКО помер 7 квітня 2024 року від отриманих травм у ДТП.

Олег Яхненко народився у місті Сміла, де пройшли його дитячі та юнацькі роки. Закінчив загальноосвітню школу № 10 та здобув професійну спеціальність у ПТУ № 5. Після строкової служби в лавах Збройних Сил України, Олег продовжив навчання в Харківському національному аграрному університеті ім. Докучаєва, де здобув вищу освіту.

Життя Олега було сповнене випробувань. Він працював за кордоном, щоб забезпечити родину. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олег перебував у Чехії. Однак він повернувся в Україну, щоб стати на захист своєї Батьківщини. У перші дні війни він приєднався до місцевої тероборони, а згодом вступив добровольцем до 110-ї бригади Збройних Сил України.

За час служби Олег Сергійович був відзначений за свою відвагу та самовідданість. Він обіймав посаду заступника командира взводу та брав участь у бойових діях на найгарячіших ділянках фронту. Його мужність і самопожертва були високо оцінені: він нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест» та відзнакою Міністерства оборони України «За зразкову службу».

Попри тяжке бойове поранення, Олег продовжував боронити країну. На жаль, його життя обірвала не війна, а фатальна ДТП 7 квітня 2024 року.

Олег був чесною, порядною, доброю та щирою людиною.

У нього залишилися батьки, син, рідні та близькі.

Вічна пам’ять і слава Герою!

Похований на Алеї Слави на Загреблянському кладовищі.

Терешонок Володимир Валерійович

18.04.1980 - 06.04.2024

Штаб-сержант, навідник 2 механізованого відділення 3 механізованого взводу 6 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини ЗСУ Володимир Валерійович ТЕРЕШОНОК загинув 6 квітня поблизу с.Бердичі Покровського району Донецької області внаслідок мінометного обстрілу позицій підрозділу.

Народився Володимир Терешонок 18 квітня 1980 року в селі Ташлик, колишнього Смілянського району, Черкаської області. Здобував освіту в місцевій загальноосвітній школі. Професію газоелектрозварювальника отримував у Смілянському ЦППРК. У 1998 році був призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил України. Служив в столичному батальйоні Почесної варти. 

Після демобілізації працював газоелектрозварювальником у будівельній фірмі. А вже за пару років, у лютому 2001 року,  розпочав військову службу за контрактом на посаді старшого співробітника охорони групи охорони стрільбища СБУ. У жовтні 2008 року був змушений звільнитися з військової служби у зв'язку з сімейними обставинами. Паралельно з роботою здобував вищу освіту в Черкаському Європейському університеті. З 2009 по 2011 роки працював вільнонайманим працівником у Смілянському відділі державної служби судової охорони при ГУМВС України в Черкаській області. Під час цього періоду обіймав посади охоронника КФУ та інкасатора. Після цього, з червня 2011 року, працював налагоджувальником устаткування у виробництві харчової продукції на Смілянській фабриці морозива "Ажур", а вже з грудня 2015 року займав посаду охоронника у ВАТ "АгроВільд Україна" в Київській області. З 2019 року і до початку війни працював налагоджувальником устаткування на виробництві харчової продукції у ВАТ "Хладопром" (Смілянська філія).

Коли ворог почав повномасштабне вторгнення на нашу землю, Володимир Терешонок одразу, у лютому 2022 року, став на захист України. Був зарахований на військову службу у в/ч Повітряних сил України на посаду гранатометника відділення охорони взводу охорони. У 2024 року продовжив службу в 47 ОМБР.  До останнього подиху наш земляк виконував свій військовий обов'язок, захищаючи Батьківщину.

У Володимира залишились: мати, дружина та донька.

Дякуємо полеглому воїнові за його вірність країні і мужність!

Вічна і світла тобі пам’ять, Герою!

Поховали Володимира Терешонка на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Куценко Ярослав Леонідович

29.12.1968 - 03.04.2024

Молодший сержант Ярослав Леонідович КУЦЕНКО загинув 3 квітня 2024 року під час мінометного обстрілу позицій поблизу населеного пункту Водяне, Волноваського району, Донецької області.

Ярослав Куценко народився 29 грудня 1968 року в місті Великі Мости, Львівської області. З 9-річного віку виховувався батьком, який прищепив йому чесність, силу духу та справедливість. Саме таким він був у житті – мужнім, непохитним, відданим своїм принципам.

Проживав у місті Сміла, працював на пилорамі. Займався спортом: бігом, греблею, боротьбою. Його захопленням був велосипедний спорт: у молодості він подолав маршрут з Чехії до Сміли за 7 днів. Любив тварин, особливо котів, тому в його домі завжди були пухнасті улюбленці.

Добрий, хоробрий, турботливий – таким його запам’ятають рідні та друзі. Він цінував кожен момент життя, бо знав, яке воно швидкоплинне.

Як учасник АТО, у перші дні повномасштабного російського вторгнення Ярослав Куценко добровільно звернувся до військкомату. Без вагань він став на захист Батьківщини у лавах Збройних Сил України. Виконував бойові завдання як навідник кулеметного взводу роти вогневої підтримки мотопіхотного батальйону.

Після війни мріяв про спокійне життя в селі Мале Старосілля. Але не судилося…

У Ярослава залишилися дружина та син.

Дякуємо захисникові за відданість Україні та спокій у нашому місті!

Вічна пам'ять і шана!

Героя поховали на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність, проявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також за самовіддане виконання військового обов’язку, Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Гнатенко Максим Вікторович

13.04.1988 - 21.03.2024

Матрос, водій–номер обслуги зенітного ракетного взводу роти вогневої підтримки 1-го батальйону морської піхоти Збройних Сил України Максим Вікторович Гнатенко загинув 21 березня 2024 року під час проведення занять з бойової підготовки поблизу н.п. Грейгове, Миколаївського району, Миколаївської області.

Максим народився 13 квітня 1988 року у місті Прага (Чехія) в родині військових. Згодом разом із батьками переїхав у Смілу, де у 2005 році закінчив школу №3-колегіум. Професійну освіту здобув в Одеському технікумі залізничного транспорту. Після випуску у 2009 році працював на залізничній станції ім. Т.Г. Шевченка.

Згодом поїхав за кордон, де, працюючи далекобійником, об’їздив майже всю Європу. Все життя захоплювався технікою та транспортом. Його останнім місцем роботи в цивільному житті стало СТО в місті Черкаси.

З початком повномасштабного вторгнення Максим активно допомагав волонтерам і військовим ремонтувати бойові автівки. 13 листопада 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України.

Усі, хто знав Максима, згадують його як щирого, доброго, турботливого та життєрадісного чоловіка. Він мав багато друзів, був комунікабельним і завжди готовим допомогти. Створивши молоду сім’ю, будував плани на майбутнє, але, на жаль, не судилося...

Вдома на воїна чекали батьки, дружина та брат.

Вічна пам'ять і шана Герою!

Похований Максим Гнатенко на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Ширкунов Ігор Олександрович

27.03.1969 - 18.03.2024

Старший солдат, номер обслуги 1 протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки військової частини ЗСУ ШИРКУНОВ Ігор Олександрович передчасно пішов із життя під час виконання службових обов'язків у місці несення служби на Сумщині 18 березня 2024 року.

Народився і виріс Ігор Ширкунов у Смілі. Після закінчення загальноосвітньої школи №14 вступив до професійно-технічного училища №5, де успішно здобув професійну освіту. Добрий, відповідальний, надійний, люблячий, чуйний та щирий  – таким назавжди запам’ятають нашого захисника рідні, знайомі та друзі. Ігор був прекрасним сім’янином, люблячим чоловіком та турботливим батьком. Наполегливо працював, аби родина ні в чому не мала потреби, а весь свій вільний час від роботи приділяв найріднішим людям.

Ігор Олександрович пішов до військкомату в перші дні повномасштабного вторгнення. Добровольцем приєднався до лав Збройних Сил України та став на захист незалежної і вільної Батьківщини. Брав безпосередню участь у бойових діях. Під час служби у війську ніколи не скаржився на труднощі, не нарікав, був оптимістом, хоч як важко не було.

Усі плани, мрії, майбутні радощі життя, родинне тепло – усе перекреслила і знищила війна. 

Вічна пам'ять і слава захиснику!

Поховали воїна на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Кравченко Сергій Віталійович

21.08.1985 - 08.03.2024

Солдат, сапер відділення інженерно-саперного взводу 2 аеромобільного батальйону військової частини Збройних сил України  КРАВЧЕНКО Сергій Віталійович загинув у боротьбі за незалежну Україну. Свій останній бій він прийняв 8 березня на Луганському напрямку фронту. Йому було лише 38.

Сергій народився 21 серпня 1985 року на Донеччині у м.Карло-Лібкнехтівськ (Соледар). У шестирічному віці разом з родиною переїхав у Смілу, на батьківщину мами. У 2001 році закінчив загальноосвітню школу №10. Здобув спеціальність слюсаря з ремонту автомобілів і токаря у професійно-технічному училищі №5. Був знавцем своєї справи, працював за професією і в нашому місті, і в Києві.

У липні 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. Наш захисник був сміливим воїном, швидко опановував військову справу. Пройшов навчання на сапера у Польщі, після якого отримав сертифікат військового досягнення.

Після першого бойового завдання був нагороджений Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України "Золотий хрест".

Завжди усміхнений, життєрадісний, цілеспрямований, справжній, щирий, допомагав рідним, близьким і друзям. Був надійною опорою і чудовим сином для батьків, порадником і любимим братом, люблячим і добрим батьком для своєї доньки Єви та гарним чоловіком. Він  понад усе любив Україну і свою сім’ю. Саме таким у серцях рідних він залишиться назавжди, саме таким запам’ятаємо його усі ми.

Спасибі тобі, воїне, що ти зробив для нас, для країни. Пам’ятатимемо тебе завжди.

Вічна пам'ять, слава і доземний уклін Герою!

Похований воїн на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Жмурко Артем Ігорович

20.09.1996 - 28.02.2024

Солдат Артем ЖМУРКО загинув 28 лютого поблизу н.п. Комісарове, Харківської області внаслідок вибухової травми. Йому на завжди залишиться 27 років...

Артем народився у місті Сміла 20 вересня 1996 року. Тут промайнули найщасливіші роки його дитинства і юності. До 8 класу навчався у загальноосвітній школі №16. Загальну середню освіту отримав вже у ЗОШ №13. Закінчив професійно-технічне училище №12 за спеціальністю будівельника. Займався бойовими видами спорту та плаванням.

Безмежно любив свою бабусю, турбувався про неї, оскільки вона вклала всю свою душу у його виховання. Весь свій вільний час проводив зі своїми домашніми тваринами. Був життєрадісною, доброзичливою, веселою людиною. Саме такі емоції хотів дарувати світові.

Але війна, що прийшла на нашу землю, вмить перетворила радість на горе. Щоб захистити свою країну та сім’ю, Артем став до боротьби з ворогом. Мріяв вступити до одного з підрозділів спеціального призначення Збройних Сил України, бо щиро переймався долею Батьківщини. Вірний військовій присязі, Артем самовіддано служив стрільцем-помічником гранатометника 1 відділення 2 піхотного взводу 2 піхотної роти військової частини ЗСУ. Був справжнім патріотом України, який до останнього подиху віддано служив Батьківщині.

Вічна пам'ять, вічна слава та безмежна вдячність Герою!

Поховали воїна на кладовищі у Гречківці.

Гатенюк Ярослав Іванович

29.03.1991 - 27.02.2024

Лейтенант, командир окремого кулеметного взводу військової частини ЗСУ Ярослав Іванович ГАТЕНЮК загинув 27 лютого 2024 року під час штурмових дій противника на Донецькому напрямку фронту.

Народився Ярослав у місті Сміла. Закінчив 11 класів загальноосвітньої школи №2. У 2008 році вступив до Смілянського технікуму харчових технологій НУХТ. Вищу освіту отримав у Національному університеті харчових технологій. В 2016 році був призваний на строкову військову службу. Займався підприємницькою діяльністю. З 2021 року працював у пожежній команді на Комбінаті «ДНІПРО». Незважаючи на те, що мав бронювання, весною 2022 року пішов до лав Збройних Сил України по мобілізації.

Під час несення служби зарекомендував себе як зразковий військовослужбовець, за що отримав офіцерське звання та став командиром окремого кулеметного взводу. Ярославу ГАТЕНЮКУ назавжди 32…Його біографія ще така коротка, стільки аркушів так і залишились недописаними, бо молоде життя обірвала війна та відібрала майбутнє...

Надійний, дуже добрий, товариський та хоробрий хлопець. Він умів вирішувати проблеми і завжди підставляв своє чоловіче плече. Дарував усім тільки світло і радість. Захоплювався радіотехнікою, комп’ютерною технікою, любив готувати.

Дякую мамі Ярослава, Марії Іванівні, за те, що виховала справжнього чоловіка, справжнього українця та патріота нашої країни! Щирі співчуття та низький уклін Вам за сина!

Поховали воїна на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Гатенюка Ярослава Івановича нагороджено орденом "Богдана Хмельницького ІІІ ступеня" (посмертно). Ця відзнака є найвищою військовою нагородою в Україні.

Шевченко Віталій Миколайович

30.10.1981 - 16.02.2024

Сержант ШЕВЧЕНКО Віталій Миколайович приєднався до війська небесного 16 лютого 2024 року. Він скільки мав сил боровся за звільнення нашої України від ворога, але, на жаль, не пережив боротьбу з іншим ворогом - тяжкою хворобою, від якої помер у лікарні м. Ольборг, Данія.

Народився Віталій 30 жовтня 1981 року в м.Сміла. Навчався у загальноосвітній школі № 10. Після закінчення школи, у 1999 році склав присягу на вірність українському народу в навчальному центрі "Десна". З того часу і почалася його військова кар'єра. Заочно закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ і здобув кваліфікацію юриста.

Після армії і до останнього проходив службу на посаді старшого механіка в окремому підрозділі центрального повітряного командування пункту наведення авіації військової частини ЗСУ. За цей час неодноразово був відзначений командуванням. Також нагороджений медаллю "15 років ЗСУ". Брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, стримування збройної агресії російської федерації у м.Часів Яр Донецької області ще під час АТО. Повномасштабне вторгнення зустрів разом із побратимами при виконанні військового обов'язку, захищав Україну від ворога до останнього.

Весь свій вільний час Віталій любив проводити з сім'єю, обожнював дружину і донечку, допомагав батькам. Любив музику, кімнатні рослини, домашніх тварин. Займався виноградарством. Полюбляв походи в ліс за грибами. Був надзвичайно добрим, веселим, світлим і життєрадісним.

Доземний уклін, вічна пам'ять, сердечна вдячність воїну, захиснику, Герою!

Поховали Віталія Шевченка на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Богуславська Анна Олександрівна

21.03.2001 - 01.02.2024

Анна Олександрівна БОГУСЛАВСЬКА служила солдатом, санітарним інструктором медичного пункту 2 штурмового батальйону в/ч ЗСУ. 1 лютого 2024 року дівчина померла у лікарні. Вона стала першою сміляночкою - небесною жінкою-воїном... Їй було лише 22 роки...

Родом Аня з міста Сміла. Народилася 21 березня 2001 року. Закінчила загальноосвітню школу № 2. Професійну освіту здобула у ДНЗ "Смілянський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів". Вона була доброю, справедливою, чесною, енергійною, веселою та завжди усміхненою. Народила двох прекрасних синочків.

Сьогодні, поряд з чоловіками, боротьбу з ворогом за мир та спокій на нашій землі ведуть і тисячі відважних захисниць України. Такою була і Аня. Вона б могла вибрати легкий шлях і виїхати з країни, могла спокійно працювати у відносно мирному місті, але вона обрала інший шлях - шлях справжнього Героя, вступивши до війська. Її віра в справедливість, силу добра, перемогу, а також відданість своїй справі надавали всім, хто її оточував, сили і натхнення. Це справді світла та чуйна дівчина, молода та красива, у якої попереду було усе життя…

У героїчної дівчини-воїна залишилась мама і два синочка.

Поховали Анну Богуславську на кладовищі у с.Плоске.

Коломієць Віталій Михайлович

05.02.1983 - 21.01.2024

Солдат КОЛОМІЄЦЬ Віталій Михайлович загинув 21 січня 2024 року внаслідок ракетного удару противника. Службу проходив перебуваючи у командуванні командира військової частини ЗСУ.

Народився Віталій у місті Сміла 5 лютого 1983 року. Після закінчення 9-ти класів у міській ЗОШ № 11 вступив до Корсунь-Шевченківського училища № 33 та здобув повну загальну середню освіту і кваліфікацію тракториста-машиніста сільськогосподарського виробництва, а також спеціальність водія та слюсаря з ремонту машин. У 2009 році закінчив Смілянський радіотехнічний технікум Черкаського державного технологічного університету за спеціальністю «Організація виробництва» і здобув кваліфікацію фахівця в галузі управління. Працював охоронником в ТОВ «Агро-Рось». Потім працевлаштувався у ТОВ НВК «Комес» налагоджувальником поліграфічного устаткування по декоруванню. Останнім місцем роботи у мирному житті було ВСП Локомотивне депо ст.ім.Т.Шевченка Одеської залізниці. Працював на посаді слюсаря з ремонту, монтажу і обслуговування тепловозів.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, вступив до місцевої територіальної оборони. Згодом мужньо та відважно боровся за наш спокій у Покровському районі Донецької області. Жорстока війна відібрала у хлопця майбутнє, в якому він міг так багато зробити, а ще подарувати безліч хвилин щастя тим, хто був поруч.

Трудолюбивий, добрий, завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував. Дуже любив природу, збирати гриби, обожнював риболовлю. Звичайний хлопець, якому ще жити і жити... Кожне серце плаче від болю і сповнене ненавистю до ворога, який безжально руйнує людські долі і нашу землю.

У Віталія залишились мама та брат.

Дякуємо захиснику за подвиг! Слава і шана Герою!

Поховали Віталія на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Кондратьєв Максим Ігорович

20.10.1986 - 12.01.2024

37-річний солдат Кондратьєв Максим Ігорович, вірний присязі, під час контрнаступальних дій мужньо виконав свій військовий обов’язок і загинув 12 січня 2024 року на полі бою Запорізького напрямку.

Майже місяць рідні чекали і сподівалися, що Максим живий, що він повернеться і вони зможуть обійняти його... Але, на жаль...

Максим народився 20 жовтня 1986 року в місті Сміла. Після закінчення 9 класів НВК "ДНЗ ЗОШ І-ІІІ ступенів №15" вступив до Смілянського профтехучилища №5, де здобув спеціальність токаря-автослюсаря. Певний час працював за фахом на Смілянському машзаводі, а потім освоїв нову спеціальність — оператора баштового крану. У містах Київ, Львів, Івано-Франківськ він будував висотні будинки, працюючи крановщиком. А далі прийшла війна... І Максим, не вагаючись, став на захист українського народу. Попри всі труднощі, мужньо йшов вперед, захищаючи нас та свою родину, яка була для нього найціннішою.

Служив стрільцем-номером обслуги десантно-штурмового відділення десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 3 десантно-штурмового батальйону військової частини ЗСУ. Саме завдяки таким хлопцям, замість трьох днів..., наша країна стоїть і тримає оборону вже майже два роки.

Максим був життєрадісним і намагався брати від життя все. Він любив активний відпочинок, обожнював риболовлю та був завзятим мотоциклістом. Мріяв про подорожі на своєму улюбленому мотоциклі по країні та про таку бажану для всіх нас — Перемогу! Був люблячим сином, вірним товаришем, завжди усміхненим, надійним і привітним, був душею компанії, найкращим у світі братом! Любив маму, піклувався про неї, оберігав.

Поховали військового на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Петренко Ігор Анатолійович

04.04.1979 - 12.01.2024

Солдат Ігор Петренко віддано боровся за мир і спокій українського народу. На жаль, 12 січня 2024 року під час виконання бойового завдання у Куп’янському районі Харківської області, він потрапив під артилерійський обстріл та загинув.

Ігор народився 4 квітня 1979 року в м. Сміла. Він навчався у загальноосвітній школі №1, а в 1997 році закінчив Смілянське професійно-технічне училище №4. Після закінчення навчання пройшов строкову військову службу в ЗСУ. Повернувшись додому, тривалий час працював слюсарем у КП "ВодГео", згодом працював за кордоном, а останні три роки – на Смілянському машинобудівному заводі слюсарем із збирання металевих конструкцій.

На початку 2023 року Ігор добровільно прийшов до військкомату, без вагань узяв до рук зброю та став на захист Батьківщини. Служив електриком-дизелістом у відділенні польової лазні 3 взводу матеріального забезпечення 3 механізованого батальйону ЗСУ.

Щирий, відкритий, добрий – таким його пам’ятатимуть рідні, друзі, колеги та всі, хто знав його і був поруч.

Ми не пробачимо ворогу жодної загубленої душі. Вічна пам'ять і шана тобі, воїне!

Поховали захисника на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Плаксюк Юрій Анатолійович

12.04.1984 - 04.01.2024

Старший солдат, гранатометник 2-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу 3-ої стрілецької роти військової частини Збройних Сил України Юрій Плаксюк загинув 4 січня 2024 року поблизу с.Бондарне, Бахмутського району, Донецької області в результаті враження транспортного засобу ворожим дроном-камікадзе.

Народився Юрій Плаксюк 12 квітня 1984 року. Родина проживала у селі Ташлик, тоді ще Смілянського району. У 2001 році закінчив там місцеву школу та вступив до Білоцерківського харчового технікуму за спеціальністю "Технологія приготування м'ясних і молочних продуктів". Після закінчення навчального закладу проходив строкову військову службу у лавах ЗСУ, був розвідником. Звільнившись з армії, продовжив навчання у Білоцерківському університеті. Одружився у 2007 році і переїхав з родиною жити у Смілу. Працював у Києві, а згодом поїхав до Литви. В перший день повномасштабного вторгнення повернувся на Батьківщину до своєї сім'ї зі словами: "Я там не можу бути, знаючи, що моя сім'я, рідні та друзі тут".

Завжди чинити по совісті, не боятися перешкод, сміливо йти вперед – саме такими принципами керувався Герой у своєму житті. Тому коли прийшов час йти захищати свою землю, свою державу, свою родину – без вагань разом з побратимами вирушив знищувати російських окупантів на українських землях.  

Завжди був активним, любив займатися спортом. Свою любов до спорту прищепив і сину Роману. Веселий, цілеспрямований, надійний, як в сім'ї, так і для своїх побратимів, які стали справжніми друзями. Завжди підставляв плече, рятував з-під обстрілів, ризикуючи власним життям.
Він усією душею вірив у те, що наближає омріяну Перемогу і повернеться до рідного дому. Та не судилося…

У нашого земляка лишились батьки, дружина, син і донечка. 

Свій останній спочинок Юрій Плаксюк знайшов на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Сімагов Сергій Леонідович

26.11.1981 - 04.01.2024

Солдат Сергій Сімагов проходив службу на посаді оператора 1-го відділення протитанкових керованих ракет взводу протитанкових керованих ракет військової частини ЗСУ. 4 січня 2024 року загинув поблизу с.Бондарне Бахмутського району Донецької області, в результаті враження транспортного засобу ворожим дроном-камікадзе.

Народився Сергій у селі Марушівка, Новоград-Волинського району, Житомирської області. Разом з сім'єю переїхав у с.Нетеребка, Корсунь-Шевченківського району, де і закінчив школу та радіоприладний технікум. 22 роки пропрацював в МПВ КП "ЦЕНТР". У Смілі був активним громадським діячем, учасником Революції Гідності, волонтером. Містяни Сергія знали, як щиру, відкриту та принципову людину. Він мав багато планів на життя, мав бути опорою в житті матері, дружини і доньки. Та не судилось…

Поховали захисника у Корсунь-Шевченківському районі, в селі, де проживає мати. 

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

На честь загиблого Героя в рідному місті перейменована вулиця і провулок Добролюбова на вулицю і провулок Сергія Сімагова.

Кудревич Тарас Володимирович

15.12.1986 - 03.01.2024

Матрос, навідник 2-го відділення морської піхоти 2-го взводу морської піхоти 1-го батальйону морської піхоти військової частини ЗСУ Кудревич Тарас Володимирович помер 3 січня 2024 року у медичному закладі.

Народився Тарас 15 грудня 1986 року в Смілі. Тут промайнули його найщасливіші роки мирного життя: безтурботне дитинство, багато друзів, незабутні шкільні роки. Навчався у загальноосвітній школі № 6. Після закінчення навчального закладу вступив до Смілянського технікуму харчових технологій, здобувши освіту техніка-технолога. У 2011 році народилася його донечка Ангеліна, яку він безмежно любив.

Тарас був добрим, активним, комунікабельним, мав багато друзів. Був справжнім помічником не лише в сім'ї, а й готовий був прийти на допомогу іншим – сусідам, рідним та знайомим. А ще він любив рибалити, збирати гриби, природу та життя.

З вірою в Перемогу і бажанням захистити рідну землю вступив до лав Збройних Сил України і до останнього подиху був вірним військовій присязі та українському народу. Проходив навчання за спеціальною військовою програмою у Великій Британії.

У полеглого земляка залишилась сестра та донечка.

Поховали воїна на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Смілянець Олександр Сергійович

02.03.1981 - 31.12.2023

42-річний солдат, Олександр Сергійович Смілянець, помер 31 грудня 2023 року. Лікарі боролися за його життя до останнього, проте серце захисника зупинилося.

Народився Олександр 2 березня 1981 року в м. Сміла у багатодітній люблячій сім'ї. Навчався в загальноосвітній школі №6. У 1996 році вступив до Смілянського технікуму харчової промисловості, де здобув кваліфікацію техніка-механіка за спеціальністю «Експлуатація та ремонт обладнання харчових виробництв». Після закінчення навчання працював на цукровому заводі в Смілі за фахом. У 2004 році перейняв ремесло від батька й почав займатися виготовленням пам’ятників та художньою роботою на гранітних плитах. У 2005 році Олександр одружився та створив власну сім'ю. Згодом народилася донька Юлія, а у 2009 році він вдруге став батьком довгоочікуваного сина.

Олександр проводив увесь вільний час із родиною, обожнював дітей, дружину та батьків, мав багато друзів. Любив українську фольклорну музику, захоплювався історією та цікавився політикою, щиро любив свою країну. Тож, коли його призвали до лав ЗСУ, він відразу прийняв рішення стати на захист Батьківщини. Служив оператором висотоміра у військовій частині Збройних Сил України.

У Олександра залишилися дружина, донька та син.

Поховали захисника на Загреблянському кладовищі у рідному місті.

Грицюк Станіслав Сергійович

11.01.1995 - 14.12.2023

Солдат, командир 2-го десантно-штурмового відділення 1-го десантно-штурмового взводу 4-ої десантно-штурмової роти 1-го десантно-штурмового батальйону військової частини ЗСУ Станіслав Грицюк загинув 14 грудня 2023 року внаслідок артилерійського обстрілу у районі н.п. Синьківка, Куп’янського району,  Харківської області. Меньш ніж за місяць, 11 січня мав би відзначати своє 29-ти річчя... мав би і святкував би, якби не війна..., якби не клятий ворог... 

Народився Станіслав у Смілі. Загальну середню освіту отримав у ЗОШ №12. Після закінчення школи вступив до Черкаського художньо-технічного коледжу, в якому здобув спеціальність оператора комп'ютерного набору. Згодом працевлаштувався у ТОВ "Інтернет-Мережі" інтернет провайдер Smela@NET. Перед початком війни працював у Латвії на заводі металоконструкцій. В місті Огре Латвійської республіки є стадіон, в будівництві якого Стас брав участь. У перші дні повномасштабного вторгнення повернувся додому, щоб бути разом із сім'єю та своєю країною. Останнім місцем роботи, у мирному житті, був магазин "Дніпро-М". Наш захисник, був мобілізований до лав Збройних Сил України та не вагаючись став на захист Батьківщини.

Стас захоплювався татуюванням, малюванням, полюбляв майструвати в гаражі по дереву або залізу. Займався виготовленням ножів, колекціонував запальнички та реставрував їх для себе. За щоб не брався, все було на "відмінно". Полюбляв відпочинок на природі з сім'єю та друзями. Був мужнім, сильним, вірним, справедливим, чесним та відважним. З чистою душею готовий був прийти на допомогу тим, хто її потребував. Любив життя і сім'ю. Він був завжди надійною опорою для своєї родини.

"Станіслав був прикладом справжнього сина, коханого чоловіка та люблячого батька. Він навчав та показував, як любити і жити по-справжньому" - розповіла дружина Крістіна.

У нашого воїна залишилась мама і дружина.

"БОРЗИЙ" - з цим позивним назавжди наш Герой приєднався до небесного війська...

Поховали воїна на Алеї Слави Загреблянського кладовища.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Атаманюк Владислав Юрійович

05.11.1984 - 05.11.2023

Солдат, оператор відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу штабної роти військової частини ЗСУ Владислав Юрійович був людиною чистої душі і доброго серця. Мав багато мрій та сподівань, але доля розпорядилась по іншому...і в день свого народження, 5 листопада 2023 року, під час несення служби, життя захисника обірвалось від ворожої кулі ворога у районі Серебрянського лісу, Луганської області. Йому вічно... рівно 39 років... 

Народився, виріс та здобув освіту Владислав у місті Сміла. Навчався у загальноосвітній школі №7. Після закінчення освітнього закладу вступив до професійно-технічного училища № 12. Останні роки мирного життя працював у Києві на СТО. 

Добровольцем приєднався до лав Збройних Сил України та мужньо стояв на захисті рідної країни, віддано боровся та щиро вірив у Перемогу. До війська долучився, щоб його рідні та донечка Валерія, яку він безмежно любив, жили під мирним небом! Разом з ним до лав ЗСУ вступила і його дружина, щоб бути завжди поряд.

У Владислава залишилась мама, дружина, донька та брат. 

Поховали військовослужбовця на Алеї Слави на Загреблянському кладовищі.

Бевз Володимир Миколайович

07.06.1984 - 04.11.2023

4 листопада 2023 року від кулі окупантів, під час виконання бойового завдання загинув смілянин, солдат Бевз Володимир Миколайович.
Володимир Бевз пішов на фронт добровольцем. На захист України став у перші тижні повномасштабного вторгнення. Служив оператором 3 роти 1 механізованого батальйону військової частини Збройних Сил України. Загинув, потрапивши під гранатометний, артилерійський та танковий обстріли у Донецькій області.

Народився Володимир 7 червня 1984 року. Все своє дитинство та свідоме життя проживав у нашому місті. Закінчив загальноосвітню школу № 11. Життя його не жаліло...Володимир рано осиротів. Доля не дала звичного багатьом щастя, але він завжди посміхався, бачив у всьому позитив та всім серцем вірив у Перемогу нашої країни. Був чуйним, життєрадісним хлопцем, який будував плани на майбутнє, мріяв про сім'ю, дружину, дітей, але, на жаль, не склалося… Війна з ордою забрала життя молодого патріота. Він навічно залишився відданим сином нашої Батьківщини.

Поховали військовослужбовця на Алеї Слави на Загреблянському кладовищі.

Юсупов Вадим Олександрович

06.12.1989 - 04.11.2023

Солдат, старший стрілець 2-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 3-ої стрілецької роти військової частини ЗСУ Вадим Юсупов загинув 4 листопада 2023 року потрапивши під артилерійський обстріл в районі населеного пункту Іванівка, Куп’янського району, Харківської області.

Вадим народився в місті Сміла 6 грудня 1989 року разом зі своїм братом Віталієм - двійнята. З дитинства любив гратись трансформерами та конструювати з «Лего" дивовижні, вигадані самостійно речі. Дитячій фантазії не було меж...З 1996 року навчався в ЗОШ № 12 у спецкласі з поглибленим вивченням англійської мови. Спокійний, врівноважений, з своєрідним почуттям гумору, був улюбленцем у вихователів та вчителів. Разом з братом ходили на різні гуртки, навчалися грати в шахи, займалися в школі юннатів та в школі орієнтування на місцевості. Приймали участь в усіх шкільних заходах та конкурсах. Завжди були переможцями, займали перші місця.

У 2006 році Вадим вступив до Смілянського технікуму харчових технологій на факультет механіки, а у 2010 році до Кіровоградського національного технічного університету на 2 курс механіко-технологічного факультету, за напрямом "Інженерна механіка". В 2013 році отримав диплом бакалавра і продовжив навчання за спеціальністю "Технології машинобудування", який успішно закінчив наступного року. Був старанним студентом, толерантним та дисциплінованим.

Деякий час працював у Польщі на відомому заводі в Європі "Дрютекс" з виробництва металопластикових вікон, а останні роки - у ПрАТ "Спектр-Сміла" на комп'ютеризованому обладнанні з лазерного різання деталей з металу. Цікавився новітніми технологіями, сам збирав конструкторні вироби та комп'ютери. А потім війна... І хлопець нероздумуючи стає на захист своєї рідної України, своєї сім'ї та кожного з нас.

"Цілеспрямовий, добрий, щирий, інтелектуально розвинений, найкращий син та брат" - таким назавжди запам'ятають рідні Вадима. Для них він завжди був підтримкою і розрадою.

Поховали військовослужбовця на Алеї Слави на Загреблянському кладовищі.

Горбатенко Руслан Олександрович

16.07.1979 - 30.10.2023

Солдат, Горбатенко Руслан раптово помер 30 жовтня 2023 року, через гостру серцево-судинну недостатність у місці розташування підрозділу в районі с.Комишуваха, Запорізької області. Проходив службу у лавах Збройних Сил України водієм-санітаром медичного пункту 4 аеромобільного батальйону.

Руслан Горбатенко народився, провів дитинство і юність у місті Сміла. Закінчив професійно-технічне училище, отримавши спеціальність столяра. Після навчання був прийнятий автослюсарем у Смілянське АТП-17128. Там же працював і водієм. Одружився. Згодом працевлаштувався у ВП "Локомативне депо ім.Т.Шевченка" регіональної філії "Одеська залізниця"  також водієм, а вже з 2006 року працював станційним робітником. У 2011 році влаштувався на завод "Сміламаш" охоронником служби безпеки, а з 2013 року і до початку війни займався ремонтом автомобілів.

За покликом серця самовіддано став на захист української землі. Наш земляк мріяв якнайшвидше вигнати окупантів з України та відстояти право кожного українця жити у незалежній державі. Він мужньо, до останнього, боронив нашу країну, свій рідний дім, свою родину та на вівтар за волю України поклав своє життя.

У Руслана залишилась мама, дружина та дві донечки.

Поховали воїна на Алеї Слави Загреблянського кладовища.

Поляков Андрій Миколайович

09.12.1980 - 26.10.2023

Старший лейтенант, командир інженерно-саперного взводу окремого батальйону окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних Сил України Андрій Миколайович ПОЛЯКОВ героїчно загинув 26 жовтня 2023 року під час виконання обов’язків військової служби, пов’язаних із захистом Батьківщини, у н.п. Свято-Покровське Бахмутського району Донецької області.

Народився Андрій Поляков 9 грудня 1980 року в м.Сміла. Загальну середню освіту здобув у ЗОШ №11. Після закінчення школи вступив до Національного аерокосмічного університету ім. М.Є. Жуковського "Харківський авіаційний інститут". Отримав диплом та військове звання молодшого лейтенанта запасу ЗСУ.

Згодом Андрій працював на Державному підприємстві "АНТОНОВ", де брав участь у розробці та проектуванні деталей та агрегатів до літаків Ан-148, Ан-158, також був залучений до виконання певних робіт по літаках Ан-124 «Руслан», Ан-225 «Мрія» та інших серійних літаків «Антонов». Далі почав займатися підприємницькою діяльністю, де також успішно себе зарекомендував у різних сферах.

Був активним учасником Революції Гідності у 2013-2014 роках, на майдані Незалежності отримав своє перше поранення.

У день повномасштабного вторгнення російської федерації, відправивши свою сім’ю (дружину та двох дітей) до рідного міста, Андрій без вагань пішов до Святошинського військкомату у Києві та записався до лав територіальної оборони Збройних Сил України. І вже з 25 лютого боронив столицю, будучи командиром 2-го відділення 2-го стрілецького взводу, у складі 3-ї стрілецької роти батальйону бригади Сил ТРО ЗСУ.

Після звільнення Києва та Київської області перейшов до Інженерної роти окремої бригади Сил ТРО ЗСУ, де на посаді командира інженерно-технічного взводу отримав військове звання «лейтенант».

Під час проходження військової служби протягом травня-червня 2022 року брав участь у стабілізаційних військових діях на прикордонній з республікою білорусь території Київщини, зарекомендував себе, як гідний командир та професіонал інженерно-саперної справи.

З липня по листопад 2022 року брав участь у деокупації Харківщини та її подальшому розмінуванні.

У травні 2023 року за поданням командира бригади та за наказом командира Регіонального управління Сил ТРО ЗСУ отримав військове звання «старший лейтенант» ЗСУ.

У липні 2023 року за власним бажанням перейшов у бойовий батальйон бригади, так як хотів бути в самому епіцентрі бойових дій і вже у серпні 2023 року вирушив у складі свого батальйону на Донецький напрямок. Але, на жаль, виконуючи бойове завдання, пов’язане із захистом Батьківщини, героїчно загинув.

За час служби Андрій Миколайович Поляков був нагороджений медалями «Честь. Слава. Держава»; «За оборону міста-героя Харків» та державною відзнакою України – орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня (посмертно).

Андрій Поляков мав життєве кредо: «Душу – Богу! Життя – Україні! Честь – для себе!» та діяв за принципом: «Роби як Я!».

У нашого Героя залишились: мама, дружина, двоє дітей та брат.

Поховали воїна на Алеї Слави Берковецького кладовища у м.Києві.

На честь полеглого захисника вулицю 28 червня у Смілі перейменували на вулицю Андрія Полякова.

Батаргін Сергій Леонідович

03.05.1983 - 18.10.2023

Справжній воїн, патріот, смілянин Батаргін Сергій Леонідович до останнього стояв на захисті нашої Батьківщини. У 40-річному віці віддав життя за те, щоб російський окупант не став на нашу благословенну землю.

Сергій Батаргін народився, провів дитинство, здобув освіту та працював у нашому рідному місті. Закінчив загальноосвітню школу № 1. У 2001 році став випусником ДНЗ "Смілянський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів", здобувши кваліфікацію муляра-тесляра. А у 2006 році закінчив Городищенський коледж Уманського державного аграрного університету за спеціальністю "Агрономія" та здобув кваліфікацію агронома - плодоовочівника. У мирному житті працював продавцем -консультантом у магазині "Риболовний Рай". Коли прийшов час стати на захист рідної землі, без вагань приєднався до лав Збройних Сил України. Спочатку бойове злагодження, навчання, а потім – пекельна Донеччина. Був начальником польової лазні взводу матеріально-технічного забезпечення 1-го стрілецького батальйону військової частини ЗСУ.

Він щиро вірив у Перемогу, але сам, на жаль, не дожив до цього дня. 18 жовтня поблизу н.п. Міньківка, Бахмутського району, Донецької області внаслідок обстрілу зі ствольної артилерії зі сторони агресора молодший сержант, Батаргін Сергій Леонідович, загинув.

У воїна залишилися батьки, дружина та син.

Поховали воїна на кладовищі у с.Плоске.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Лісовський Олександр Васильович

23.04.1974 - 15.10.2023

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 3-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу 1-ої стрілецької роти військової частини ЗСУ Олександр Васильович Лісовський загинув 15 жовтня 2023 року в результаті артилерійського обстрілу та обстрілу з СПГ противника в районі населеного пункту смт. Ямпіль, Донецької області. 

Народився Олександр Васильович 23 квітня 1974 року в місті Сміла. Навчався в загальноосвітній школі № 1. Здобувши середню освіту, вступив до професійно-технічного училища № 11, де отримав фах електрогазозварювальника. Працював у ТОВ "Смілянський цукровий завод" та у ПрАТ "Смілянський машинобудівний завод".

У вільний від роботи час захоплювався ремонтом автомобілів та рибальством.

З перших днів російської навали пішов добровольцем до військомату та відправився на фронт. Він чесно і до кінця виконував свій обов'язок воїна і громадянина.

Прекрасна людина, вірний друг, найкращий син, люблячий чоловік, турботливий татко трьох дітей – двох синів та донечки. Він дуже любив проводити час з родиною, був справжньою для них опорою і підтримкою у житті.

Поховали воїна на Алеї Слави Загреблянського кладовища.

Дібрівка Роман Сергійович

12.08.1981 - 15.10.2023

Штаб-сержант, командир бойової машини – командир відділення 3-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу 3-ої механізованої роти 1-го механізованого батальйону військової частини ЗСУ Роман Сергійович Дібрівка загинув 15 жовтня 2023 року отримавши поранення, несумісні з життям. Серце нашого земляка зупинилось неподалік н.п.Синьківка, Куп'янського району, Харківської області.

Роман виріс і проживав у місті Сміла. Закінчив загальноосвітню школу № 10. Далі був призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ. У 1999 році вступив до Миколаївського військово-автомобільного коледжу. З 2005 року працював майстром у Шевченківському будівельно-монтажному експлуатаційному управлінні №5 Одеської залізниці. 

Коли на українську землю ступив агресор, не сховався від війни, а без вагань пішов захищати своє і своїх. У перші дні повномасштабної війни пішов у військкомат і записався добровольцем до лав Збройних Сил України. З того часу він побував на багатьох фронтах цієї війни, розв'язаної росією. Воював на Сумському, Бахмутському та Куп'янському напрямках. Наш воїн бачив усе пекло страшної війни.

Роман був добрим, надійним, чуйним, працьовитим, ніколи не відвертався та завжди приходив на допомогу - такий спомин про нашого смілянина назавжди залишиться у серцях тих, хто зустрічався із ним на своєму життєвому шляху.

У нашого військового залишились батьки, дружина та брат. Його не вистачатиме усій сім'ї, колегам,  друзям, громаді. 

Поховали Героя на кладовищі у с.Велика Яблунівка.

За зразкове виконання військового обов'язку, вагомі особисті заслуги перед Збройними Силами України, вірність військовій присязі Дібрівку Романа Сергійовича  нагороджено Відзнакою Міністерства оборони України - медаллю "Захиснику України" (посмертно).

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Михальченко Ігор Валерійович

05.08.1964 - 10.10.2023

Ігор Валерійович народився та виріс у нашому місті. Закінчив Смілянську загальноосвітню школу № 12. Після закінчення навчального закладу здобув професію помічника машиніста. Довгий час працював у ВСП локомотивне депо станції ім.Т.Шевченка та у Черкаському МППЗТ помічником машиніста, згодом і машиністом.  З перших днів російської агресії, у лютому 2022 року, на фронт пішов добровольцем. Потрапив у 61 степову бригаду, мав звання сержанта. Брав участь у боях за Київщину, Миколаївщину, Херсонщину. Боронив славнозвісний Соледар. Колись він сказав, що захищатиме свою землю, якщо це буде потрібно... і свою обіцянку виконав повністю.

Страшенно шкодував, що за станом здоров'я довелося покинути поле бою та своїх бойових братів, яких шанував і дуже любив, що було абсолютно взаємно.  Помер Ігор Михальченко від важкої недуги. До самої смерті був справжнім патріотом України, але так і не побачить Перемоги, за яку так віддано боровся.

Мав доньку і трьох онуків, яких по-особливому любив. 

Поховали нашого земляка-захисника на кладовищі "Орел".

Жигунов Руслан Володимирович

30.06.1980 - 05.10.2023

5 жовтня 2023 року в страшному бою у н.п.Авдіївка Донецької області під час мінометного обстрілу з боку збройних сил рф обірвалось життя Жигунова Руслана Володимировича.

З перших днів повномасштабного вторгнення ворожих військ на територію нашої країни став на її захист. Бо його патріотизм, любов до країни були більшими, аніж страх. У лютому пішов добровольцем до лав Збройних Сил України. Був гранатометником 1 мотопіхотного відділення  1 мотопіхотного взводу 3 мотопіхотної роти військової частини ЗСУ. Мав два бойових поранення, отримав дві контузії, але знову повертався зі словами: "Хто, як не ми...!" 

Руслан Володимирович народився та виріс у м.Чигирин, що на Черкащині. Закінчив місцеву загальноосвітню школу № 2. Згодом здобув професію будівельника, присвятивши цій справі майже все життя. Після навчання переїхав до нашого міста, де і проживав до кінця свого життя.

В серцях рідних, побратимів, друзів та знайомих він назавжди залишиться таким же світлим та веселим. Тепло і доброта завжди були в його серці, яке він віддав за нас, свою країну, аби ми жили під мирним небом. 

Спочивай з миром, Герою. 

Спасибі тобі за мужність, за Україну, за новий день! Вічна тобі пам'ять! 

Поховали воїна на Алеї Слави Загреблянського кладовища.

За особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Жигунова Руслана Володимировича нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня "(посмертно). Президент України визнав його заслуги та підтвердив статус справжнього патріота нашої країни.

Яценко Михайло Анатолійович

01.12.1975 - 16.09.2023

Життя Михайла Анатолійовича обірвалось 16 вересня 2023 року в районі н.п. Іванівське, Бахмутського району, Донецької області. Під час ротації група потрапила під снайперський обстріл та обстріл з АГС-17 з напрямку Бахмут, які коригувались ворожим БпЛА.

Народився Михайло Яценко 1 грудня 1975 року в місті Сміла. Закінчив загальноосвітню школу №11. Під час навчання в школі активно займався веслуванням. Далі вступив до професійно-технічного училища № 4, де отримав спеціальність слюсар-інструментальник. Згодом здобув і фах штукатурника-облицювальника. І так все своє свідоме життя Михайло працював на будівництві, вкладаючи усю свою душу і професійний талант.

Після повномасштабного вторгнення Михайло був мобілізований до лав Збройних сил України. Проходив службу на посаді стрільця-помічника гранатометника стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти в/ч ЗСУ. 

У Михайла залишились батьки, дружина і два сина. Рідні  назавжди закарбують пам'ять про нього як про чуйного, доброго, працелюбного, найкращого сина, батька та чоловіка. Висловлюємо щирі співчуття та низько вклоняємося батькам за гідного сина України, пам'ять про якого навіки залишиться в наших серцях.

Вічна пам'ять і слава нашому воїну, який захищав Батьківщину та кожного з нас! Його ім'я назавжди вписане в історію визволення нашої держави від російського окупанта.

Поховали Героя на Алеї Слави (Загреблянського кладовища).

За особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Яценка Михайла Анатолійовича нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня "(посмертно). Президент України визнав його заслуги та підтвердив статус справжнього патріота нашої країни.

Коробченко Максим Юрійович

08.10.1986 - 15.09.2023

Солдат,  розвідник-санітар 1-го розвідувального відділення 1-го розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини Збройних Сил України Коробченко Максим Юрійович загинув захищаючи Україну 15 вересня  2023 року.

Народився Максим у нашому місті 8 жовтня 1986 року. Закінчив загальноосвітню школу №16. Після закінчення навчального закладу  працював будівельником. Далі працевлаштувався у ВСП "Шевченківська дистанція колії" Одеської залізниці, монтером колії 3 розряду, де пропрацював до початку війни. Після повномасштабного вторгнення, добровольцем мобілізувався до сил оборони, щоб захистити наші землі від ворожої орди.

Але, на жаль, 15 вересня 2023 року в районі н.п. Мар'їнка Донецької області під час виконання бойового завдання, внаслідок штурмових дій зі сторони противника, Максим загинув.

Без надійного плеча залишились мати, бабуся і сестра. Відважний воїн воював за свою родину, за кожного з нас і віддав своє молоде життя за свободу Україну. "Був добрим, чуйним, щирим, працьовитим, найкращим сином та братом" - таким назавжди запам'ятають рідні Максима.

Низький уклін рідним за Героя!

Вічна пам'ять і слава нашому захиснику!

Поховали Героя біля батька на місцевому кладовищі "Орел".

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Карпов Олександр Олександрович

19.06.1999 - 13.09.2023

Старший солдат Олександр Олексадрович Карпов був водієм 2-го штурмового відділення 2-го штурмового взводу 2-ої штурмової роти 2-го штурмового батальйону військової частини Збройних Сил України. Серце воїна-Героя перестало битись 13 вересня 2023 року біля міста Бахмут Донецької області.

Народився Олександр у місті Токмак Запорізької області 19 червня 1999 року. Після школи отримав освіту повара-кондитера. Любив готувати для рідних та друзів і мав у цьому великий талант. Завжди вчився новому та вдосконалював свої знання. Розумний, мав непогані навички у кресленні та малюванні, з розумінням ставився до критики. 

Був творчою людиною, якій подобалась фентезійна література та все, що пов'язане з іншими вимірами, в яких є магія. Писав прекрасні вірші з дуже глибоким сенсом. Мав багато планів на життя. Мріяв про свій будинок та свій куточок у цьому світі, адже ця проклята війна забрала в нього домівку. Він виріс справжнім чоловіком, порядним і добрим хлопцем, який не вагаючись став на захист нашої країни. Хотів продовжувати військову кар?єру, але, на жаль, віддав за Перемогу найцінніше - своє життя!

Олександру тепер назавжди 24...

У нашого захисника залишилась мати та дружина. Щирі слова співчуття від усієї нашої громади родині загиблого. Він наш Герой, вірний захисник України!

Низький уклін тобі, Герою!

Поховали воїна на Алеї Слави (Загреблянського кладовища).

Дишлюк Віталій Володимирович

01.04.1975 - 02.09.2023

Військовослужбовець, смілянин Дишлюк Віталій Володимирович служив стрільцем відділення охорони 2-го взводу охорони роти охорони 2-го відділу Черкаського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, був сержантом. Можна на війні загинути від кулі, осколка чи міни. А можна від війни у тому сенсі, що вона має ще стільки невидимого, але такого важкого для серця, яке просто не витримало і зупинилось...2 вересня наш захисник раптово помер.

Віталій Володимирович народився 1 квітня 1975 року в с.Пісчанка Харківської області. Згодом родина переїхала до м.Сміла. Віталій навчався у загальноосвітній школі № 12. Після закінчення освітнього закладу працював у місцевому лісничому господарстві. В 1993 році був призваний на військову строкову службу, яку проходив у військово-морських силах Збройних Сил України. Після служби в армії працював у ВСП Локомотивне депо ст.ім.Т.Шевченка Одеської залізниці слюсарем. Створив сім'ю, мав доньку та сина.

Віталій був добрим, чуйним, відповідальним, старанним, мужнім та рішучим. В кінці 2022 року був мобілізований. Із своїм військовим підрозділом захищав нашу країну на східному напрямку. У грудні минулого року отримав важке поранення. Але після лікування і реабілітації продовжив служити.

У Віталія Володимировича залишились мати, 15-річна донька та 12-річний син.

Поховали Героя на Гречківському кладовищі.

Найденков Олег Васильович

22.07.1975 - 29.08.2023

Сержант, старший стрілець-оператор 2-го стрілецького відділення 1-го стрілецького взводу 3-ої стрілецької роти військової частини Збройних Сил України Найденков Олег Васильович загинув 29 серпня 2023 року поблизу населеного пункту Васюківка, Бахмутського району, Донецької області.

Олег Найденков народився 22 липня 1975 року в Смілі і все життя прожив у рідному місті. Навчався в загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №5. Деякий час працював у поліції в м.Черкаси. Завжди був відвертим, добрим, готовим допомогти у будь-якій ситуації. До лав Збройних Сил України пішов у лютому 2023 року.

29 серпня серце нашого захисника зупинилось внаслідок поранення несумісного з життям, отриманого в результаті артилерійського обстрілу.

Він назавжди залишиться в серцях кожного, хто його знав. Низький уклін матері - Найденковій Валентині Петрівні.

Схиляємося низько перед нашим Героєм. Лишаємося в неоплатному боргу і дякуємо за захист.

Слава нашому Герою, нашим ЗСУ і нашій Україні.

Поховали воїна на Загреблянському кладовищі.

Коваленко Вадим Миколайович

13.07.1982 - 20.08.2023

Сержант Коваленко Вадим Миколайович загинув внаслідок ворожого артилерійського обстрілу під час виконання службових обов’язків на 42 році життя 20 серпня 2023 року, обороняючи від окупантів місто Авдіївку Донецької області.

Вадим народився та провів своє дитинство у селі Мошни Черкаського району. Згодом сім’я переїхала до села Ковалиха, тоді ще Смілянського району. Там пройшли молодість, юність, там же в місцевій школі він отримав базову середню освіту. У 2002 році вступив до Державного аграрного технікуму Мліївського інституту садівництва ім.Л.П. Симиренка. У 2005 році продовжив навчання в Уманському державному аграрному університеті, де отримав вже повну вищу освіту за спеціальністю агрономія. Займався своєю улюбленою справою - фермерством.  

Під час повномасштабного вторгнення  був мобілізований до лав Збройних Сил України. Проходив службу на посаді старшого бойового медика механізованої роти механізованого батальйону військової частини ЗСУ.

Залишились батьки, дві донечки, брат та сестра.

Похований на Алеї Слави у місті Сміла.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку нагороджений медаллю "За військову службу" (посмертно).

Зенич Сергій Віталійович

29.10.1999 - 17.08.2023

Солдат, механік відділення технічного забезпечення військової частини Збройних сил України Зенич Сергій Віталійович загинув 17 серпня 2023 року внаслідок ракетного обстрілу с.Орливщина, Новомосковського району, Дніпропетровської області. Молодий, спортивний, енергійний,  сміливий - таким назавжди залишиться в пам'яті всіх наш Герой.

Сергій Віталійович народився в м.Рубіжне Луганської області. Разом із сім'єю проживав в м.Попасна. Там пішов до 1 класу в ЗОШ № 25, але у 2014 році в зв'язку з російськими обстрілами родина змушена була покинути рідне місто і переїхати до безпечного, тоді, Харкова. Сергій продовжив там навчання. Вступив до  музичної школи, грав на трубі в духовому оркестрі. З 13 років захоплювався бджільництвом. Мріяв розвивати це хоббі, навіть виграв тендер у міському конкурсі на закупівлю станка з виробництва вуликів для бджіл. Закінчивши 9 класів, вступив до Харківського коледжу транспортних технологій. У 2019 році здобув кваліфікацію технік-електрик та спеціальність "Технічне обслуговування і ремонт пристроїв електропостачання залізниць". В цьому ж році поступив до Харківського національного університету повітряних сил імені Івана Кожедуба. Після закінчення отримав спеціальність електроенергетика, електротехніка та електромеханіка. В серпні 2021 році працевлаштувався на Укрзалізницю в ЕЧ електромеханіком. В листопаді 2021 року був призваний до лав ЗСУ на строкову службу.

1 серпня цього року Сергія Віталійовича призвали на військову службу по мобілізації Сєверодонецьким РТЦК та СП Луганської області. Але, на жаль, вже 17 серпня внаслідок ракетного обстрілу с. Орливщина, Новомосковського району, Дніпропетровської області життя захисника назавжди обірвалось. Йому навіки залишиться 23...     

Мама Сергія - Людмила Анатоліївна на початку повномаштабного вторгнення знайшла прихисток у нашому місті. 

Щирі співчуття, низький уклін і подяка за сина! За те, що виховали справжнього чоловіка, справжнього Героя! 

Вічна тобі слава і пам'ять, наш захисник! 

Поховали нашого воїна на Алеї Слави Загреблянського кладовища.

Лизуненко Анатолій Сергійович

01.12.1992 - 28.07.2023

Старший солдат Анатолій Сергійович Лизуненко служив механіком-водієм в 9 парашутно-десантній роті 3 парашутно-десантного батальйону в/ч ЗСУ. 28 липня 2023 року внаслідок артилерійського обстрілу бойових позицій, поблизу населеного пункту Новоселівське, Сватівського району, Луганської області відважний воїн загинув. 

Анатолій Сергійович народився 1 грудня 1992 року в м.Петропавлівськ, Республіки Казахстан. В 2005 році разом із сім'єю переїхав в наше місто. Навчався в загальноосвітній школі № 4. Після закінчення вступив у Смілянський ЦППРК, де отримав спеціальність маляр-штукатур. У 18-річному віці був призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ. До початку повномасштабного вторнення працював у Польщі. Але тільки почалась війна повернувся в Україну і відразу пішов на фронт. Був патріотом з великої літери! З честю та гідністю захищав нашу країну. Він чітко знав ціль і усвідомлював наслідки…

У Анатолія залишилась мати, брат, сестра та племінники.

Місцем останнього спочинку для Героя стала Алея Слави Загреблянського кладовища.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Назаренко Юрій Миколайович

27.09.1984 - 28.07.2023

Солдат Юрій Миколайович Назаренко був оператором відділення протитанкових ракетних комплексів взводу вогневої підтримки 9 парашутно-десантної роти 3 парашутно-десантного батальйону в/ч ЗСУ. 28 липня 2023 року внаслідок артилерійського обстрілу бойових позицій, поблизу населеного пункту Новоселівське, Сватівського району, Луганської області наш захисник загинув. 

Юрій Миколайович, народився 27 вересня 1984 року у нашому місті. Навчався у загальноосвітній школі № 7. В шкільні роки серйозно захоплювався настільним тенісом, неодноразово займав призові місця у місті та області. Дійшов майже до кандидата в майстри спорту України.  Після закінчення школи вступив до Капітанівського училища, де отримав спеціальність кухаря. Ця професія стала улюбленою справою всього його життя. Він був неймовірно талановитим шеф-кухарем, працював у кращих ресторанах України та за кордоном. Він горів цією справою і мріяв після війни про власний особливий ресторан.

Юрій Назаренко був дуже щирою та відкритою людиною, завжди приходив на допомогу іншим, дуже любив свою маму та дружину, обожнював своїх діток... У 2012 році у нього народився перший син, а у 2022, вже під час війни, з'явився на світ другий синочок.

У листопаді 2022 року він сам твердо вирішив піти до військомату, не чекаючи повістки, та стати на захист нашої Батьківщини, своєї родини.

Вже у грудні відправився на війну. Він був мужнім воїном, який боронив нас на нульових позиціях. Ніколи не відступав. У березні 2023 отримав осколкові поранення під час виконання бойових задач, але після лікування знову повернувся на фронт. Чути не хотів про списання зі служби... "Якщо не ми, то хто?", "Завжди перші" - такі слова звучали від нашого Героя.

У травні цього року лишень відсвяткував своє довгоочікуване весілля з дружиною, яку кохав більше 15 років...

У Юрія залишились батьки, сестра, дружина і два синочки.

Поховали Героя на Алеї Слави Загреблянського кладовища.

У жовтні 2023 року мати Назаренка Юрія Миколайовича, що героїчно загинув у російсько-українській війні отримала в знак народної пошани відзнаку "Орден матері бійця" від Всеукраїнського об'єднання "Країна". Ця відзнака є символом незламності духу та патріотизму матері, яка втратила найцінніше - свого сина. 

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Недашківський Євген Вікторович

18.01.1984 - 16.07.2023

Старший лейтенант, командир інженерно-саперного взводу механізованого батальйону військової частини Збройних Сил України Євген Вікторович Недашківський загинув 16 липня 2023 року, як Герой, до останньої миті виконуючи свій військовий обов’язок в районі населеного пункту смт Керамік, Покровського району Донецької області.

Євген Недашківський народився 18 січня 1984 року в нашому місті. Закінчив загальноосвітню школу І ступеня гімназію ім.В.Т.Сенатора з відзнакою. З дитячих років був дуже активним, розумним, добрим та наполеглевим. Отримавши атестат про повну середню освіту, вступив до Київського університету будівництва і архітектури, який також закінчив з відзнакою. Уже дипломованим спеціалістом відкрив свій власний бізнес, створив сім'ю, та залишився проживати у Києві. Євген мав багато друзів, був щирий і справедливий, цінував порядність у людях. Любив подорожувати, мав багато планів на майбутнє.

Відійшовши за межу вічності, він залишив по собі світлу пам'ять. Євген був прекрасним сином, люблячим братом і найкращим татком для єдиної донечки!

Поховали воїна на рідній землі на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Шкурат Сергій Іванович

15.08.1971 - 15.07.2023

Старший сержант, командир стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини ЗСУ Сергій Іванович ШКУРАТ загинув 15 липня 2023 року в районі н.п. Лиман Перший, Куп'янського району, Харківської області.

Сергій Іванович народився 15 серпня 1971 року в нашому рідному місті. Навчався в Смілянській загальноосвітній школі № 1. Після закінчення вступив до професійно-технічного училища, де отримав спеціальність токаря 4 розряда. Далі був призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ. Після демобілізації повернувся до рідного міста та одружився. Працював водієм-далекобійником. Мрія дитинства - стала професією всього життя.

В січні 2023 року був призваний на військову службу. З честю і хоробрістю захищав нашу Батьківщину.

У Сергія Івановича залишилися батько, брат, дружина і син, який теж нині у лавах ЗСУ. 

Схиляємося низько та лишаємося в неоплатному боргу перед нашим Героєм. Дякуємо за захист.

Поховали Сергія Шкурата на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Журавель Сергій Ігорович

16.11.1994 - 06.07.2023

Війна і надалі забирає найкращих... Молодий, спортивний, енергійний, сміливий - таким назавжди залишиться в пам'яті всіх наш смілянин, Герой Сергій Ігорович ЖУРАВЕЛЬ.

Народився Сергій у нашому місті. В дитинстві проживав разом із сім'єю у м.Кам'янка, де закінчив 8 класів місцевої загальноосвітньої школи № 1. Продовжив навчання у Смілі. Закінчив ЗОШ № 13 та ДНЗ "Смілянський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів".

Сергій любив спорт, захоплювався дзюдо. Неодноразово посідав призові місця, а у 2008 році зайняв І місце на Всеукраїнському рівні серед юніорів. Усе життя було попереду... Але, на жаль, підступна війна 6 липня обірвала його. Загинув Сергій Ігорович поблизу н.п. Вугледар Волноваського району Донецької області. В результаті здійснення противником танкового обстрілу позицій підрозділу отримав поранення несумісне з життям. Він був солдатом, водієм 3-ї стрілецької роти 1-го стрілецького батальйону військової частини ЗСУ.

Низький уклін і подяка батькам за сина! За те, що виховали справжнього чоловіка, справжнього Героя!

Поховали нашого воїна на місцевому кладовищі у Гречківці.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Білопольський Олександр Анатолійович

27.05.1974 - 30.06.2023

Білопольський Олександр Анатолійович захищав нашу державу у складі інженерно-саперного взводу військової частини ЗСУ. Був начальником зв’язку-командиром взводу зв’язку. 

Олександр Анатолійович народився 27 травня 1974 року в смт. Десна Козелецького району Чернігівської області в сім'ї військовослужбовця. Разом з батьками переїхав до нашошо міста. Навчався у загальноосвітній школі №5. У 1993 році закінчив Запорізький радіотехнічний технікум, а у 1998 році - Дніпропетровський державний університет. Був розумним, добрим, справжнім патріотом нашої країни!

У березні 2022 року, наш воїн був призваний до лав Збройних Сил України. Виконував бойові завдання в Харківській, Миколаївській та Полтавській областях. Воював понад рік, втрачаючи крок за кроком, і так не міцне здоров'я. Старший лейтенант Олександр Білопольський помер у лікарні н.п.Бар Вінницької області. 

Поховали військовослужбовця на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Співак Максим Сергійович

18.07.1981 - 30.06.2023

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки військової частини ЗСУ Співак Максим загинув 30 червня 2023 року в районі н.п. Макарівка Волноваського району Донецької області.  Наш земляк віддав життя, захищаючи українську землю від посягань російських окупантів, в зоні ведення активних бойових дій внаслідок мінометного обстрілу. 

Народився Максим Співак 18 липня 1981 року у нашому місті. Навчався у загальноосвітній школі №7. Після закінчення школи вступив до Черкаського інституту пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля, який успішно закінчив в 2002 році. За розподіленням був направлений до міста Дніпро. За час служби на посаді головного інженера у ВОППР на закритих об'єктах отримав звання капітана.

21 березня 2022 року пішов добровольцем до лав ЗСУ. За час служби був нагороджений Почесною грамотою та медаллю "За вірну службу" I ступеня. 

Вдома на воїна чекали мама, брат, донька та дружина. 

Поховали Максима Співака на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За мужність і героїзм, проявлені під час відсічі збройної агресії російської федерації нагороджений медаллю Командувача Сил територіальної оборони Збройних Сил України «За вірну службу» III ступеня.

Тарасов Геннадій Миколайович

06.02.1978 - 25.06.2023

Старший солдат, старший стрілець-оператор 2 механізованого відділення 3 механізованого взводу 8 механізованої роти 3 механізованого батальйону в/ч ЗСУ Геннадій Тарасов загинув 25 червня 2023 року поблизу н.п. Міньківка Бахмутського району Донецької області під час штурмових дій з боку Збройних сил російської федерації.

Геннадій Миколайович народився 6 лютого 1978 року в місті Сміла. З ранніх років любив тварин, був хорошим та відданим другом для своїх друзів. Змалечку був лідером і гарним організатором. Закінчив загальноосвітню школу № 4. Потім навчався в професійно-технічному училищі, яке закінчив з відзнакою. В 1999 році переїхав у місто Київ, де жив і працював до початку війни. Геннадія всі любили, він був дуже відповідальним, наполегливим, добрим та завжди веселим. З початком повномасштабного вторгнення рф на територію нашої країни Геннадій став на її захист, бо вважав це своїм обов?язком. 25 червня серце нашого захисника навіки зупинилось.

В серцях рідних та знайомих Геннадій Тарасов завжди залишиться справжнім патріотом, справжнім Героєм з великим, добрим серцем.

Щирі співчуття матері, брату, всім рідним та знайомим нашого захисника.

Поховали військовослужбовця на Алеї Слави місцевого кладовища.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Дуброва Андрій Вікторович

21.07.1978 - 20.06.2023

Солдат, стрілець 3 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 2 стрілецької роти в/ч ЗСУ Андрій Вікторович Дуброва поліг смертю Героя 20 червня 2023 року поблизу н.п. Іванівське Бахмутського району Донецької області під час мінометного обстрілу, у бою з російським окупантом на східному фронті. 

Народився Андрій Дуброва у нашому рідному місті. Закінчив загальноосвітню школу №10. Працював автослюсарем у Смілі.

Після повномасштабного вторгнення росії, наш земляк став на захист рідної землі. Був стрільцем третього стрілецького відділення, другого стрілецького взводу, другої стрілецької роти (254 окремого батальйону територіальної оборони,118 окремої бригади територіальної оборони). Андрій Вікторович, вірний військовій присязі, з честю і гідністю виконав свій громадянський та військовий обов’язок - до останнього захищав Батьківщину, суверенітет та незалежність України. 20 червня 2023 року поблизу н.п. Іванівське Бахмутського району, що на Донеччині, воїн загинув.

Поховали Героя на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Дуброву Андрія Вікторовича нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня "(посмертно). Президент України визнав його заслуги та підтвердив статус справжнього патріота нашої країни.

Сиса Володимир Сергійович

13.02.1993 - 13.06.2023

Народився Володимир 13 лютого 1993 року в смт Веселе Запорізької області. Згодом, разом із сім'єю переїхав до нашого рідного міста. Закінчивши 11 класів Смілянської загальноосвітньої школи № 11, вступив до Державного навчального закладу "Смілянський ЦППРК", де здобув спеціальності слюсаря-автомеханіка та токаря-фрезерувальника. У 2012 році був призваний на строкову службу до лав ЗСУ. 

По закінченню служби, в 2015 році, став на захист нашої країни від ворога, був учасником АТО. Останні роки працював у ТОВ "Завод "Буддеталь" (м.Черкаси) зварювальником сіток та каркасів в арматурному цеху. Був надійним, цілеспрямованим, сумлінним, користувався повагою у своїх колег.

Весною цього року Володимир пішов до військомату та долучився до оборони нашої Батьківщини від російського агресора. Був матросом, навідником взводу морської  піхоти роти морської піхоти в/ч ЗСУ. Мужньо виконував бойові завдання, але, на жаль, 13 червня поблизу н.п. Старомайорське Донецької області,  під час штурму ворожих позицій, в результаті ведення мінометного, артилерійського обстрілу отримав поранення несумісне з життям. Йому назавжди залишиться 30...

Відданий військовій присязі, наш Герой до останнього подиху боронив рідну землю від окупанта та поліг за майбутнє нашої країни та її свободу. Він став прикладом мужності, відданості та героїзму для всіх, хто його знав.

Низький уклін родині за воїна! 

Поховали військовослужбовця на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Ткаченко Сергій Володимирович

12.02.1991 - 08.06.2023

Солдат, командир бойової машини-командир механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону Сергій Ткаченко загинув 8 червня 2023 року під час виконання бойових завдань, пов’язаних із захистом країни в н.п. Роботине, Пологівського району, Запорізької області.

Сергій народився 12 лютого 1991 року у нашому рідному місті. Закінчив загальноосвітню школу № 11 та ДНЗ "Смілянський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів", де отримав спеціальність електрозварювальника. Після училища працевлаштувався за спеціальністю у ПАТ "Спектр-Сміла". Також працював у ТОВ "Гросдорф" в м.Черкаси та у вагонному депо станції ім.Т.Шевченка.

З початку повномаштабного вторгнення Сергій, не роздумуючи, став на захист Батьківщини, своєї родини та кожного з нас.

У військовослужбовця залишилися мати, дружина, син та донечка.

Місцем останнього спочину для Героя стала Алея Слави Загреблянського кладовища.

Живенко Олександр Петрович

14.02.1973 - 27.05.2023

Командир механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини ЗСУ Олександр Живенко помер 27 травня 2023 року.

Олександр Петрович народився в нашому рідному місті. Навчався в Смілянській загальноосвітній школі № 5. Після закінчення вступив до Васильківського авіаційно-технічного училища. Далі був призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ, яку проходив у м.Керч (АРК) інженером-техніком на Су-25.

У мирному житті займався ресторанним бізнесом.

Олександр був добрим, привітним, мужнім та рішучим. І ця рішучість вела його по життю. Тому з початку повномаштабного вторгнення він не роздумуючи пішов добровольцем захищати Батьківщину. Але, на жаль, життя воїна передчасно обірвалось. Йому назавжди залишиться 50...

Низько вклоняємося матері та батьку за те, що виховали сина - Захисника України, справжнього патріота. 

Поховали Героя на Алеї Слави на Загреблянському цвинтарі.

Ардуханян Армен Арамаісович

09.04.1994 - 10.05.2023

Ардуханян Армен Арамаісович (позивний ARMY AN) - український військовослужбовець Збройних сил України, учасник антитерористичної операції на сході України, учасник російсько-української війни.

Молодший сержант Ардуханян Армен Арамаісович командир 2 інженерно-саперного відділення 2 інженерно-саперного взводу інженерно - саперної роти групи інженерного забезпечення військової частини ЗСУ (54 окрема механізована бригада імені гетьмана Івана Мазепи).

Ардуханян Армен Арамаісович народився 09 квітня 1994 року в селі Степанівка, Олександрівського району, Донецької області. У 2011 році закінчив Степанівську загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. З 2011-2014 рр. навчався в Донецькому гірничому технікумі ім.Т.Є. Абакумова, за фахом - експлуатація та ремонт гірничого обладнання. В 2014 році пішов працювати на шахту «Піонер» за спеціальністю.

Взимку 27 лютого 2019 року підписав контракт в селі Старичі Львівської області, проходив навчання за спеціальністю «сапер». З 06.05.2019 прибув до зони АТО до складу 54 омбр, отримав звання «солдат» та спеціальність «сапер». Служба проходила в Луганській області протягом 9 місяців.

Армен Арамаісович своїм побратимам завжди казав, сапери - це люди, які не мають права на неточність у роботі або службову помилку. Ціною їхньої неуважності може бути як власне життя так і оточуючих їх людей. Основною безпекою правильної роботи сапера, є його якісна професійна підготовка.

24.06.2019 року Армен Арамаісович отримує спеціальність розвідник- кулеметник та переходить до взводу інженерної розвідки. Служив у с.Очеретине поблизу Авдіївки. 28.10.2020 року отримав першу нагороду - за розмінування І ступеня.

Російсько-українську війну Армен з побратимами зустрів на Донбасі, в лютому 2022 року рота воювала поблизу міста Курахове. Ранок розпочинався не з чашки гарячої кави, а з обстрілу артилерії. Кожен ранок як останній, шолом, бронежилет, берці, рюкзак, АК, виїзд. В голові-пустота, в думках - вижити любою ціною. На кожен виїзд Армен брав з собою рюкзак з мінімальним запасом їжі і води. Ніхто не знав скільки часу вони проведуть на полі бою. Були не раз випадки коли доводилося лежати в окопі під обстрілом від 4 годин і більше.

12.03.2022 року о 16 годині вечора Армен отримує перше поранення в руку і третю контузію. Запеклий бій під Волновахою, Армена і його побратимів накривають міни 120-го калібру. Поранено командира взводу. Близько години хлопці не могли надати йому допомогу але вихід знайдено.

09 травня 2022 року група інженерного забезпечення отримує два авіаудари. Будівля зруйнована вщент. В підвалі залишаються люди. Залишатися на місті немає сенсу, можливий наступний приліт. Саперна рота починає пошукові роботи побратимів. На щастя загиблих не має.

06.08.2022 року Армен отримує звання молодший сержант.

12.09.2022 року приймає посаду командир інженерно-саперного відділення.

20.10.2022 року отримує нагороду за мужність III ступеню.

Час іде, служба стає важчою, відпочинок на вагу золота, де брати ті сили? Армен не раз казав побратимам і близьким що він дуже стомлений.

Армен дуже хотів піти у відпустку, але ні. Знову ротація по Донецькій області. 54 ОМбр змінює дислокацію і тепер вони чинять опір загарбникам на Бахмутському напрямку. Бахмут, Соледар, Сіверськ.... Кожного дня стає все важче, дороги назад не має. Майже кожного дня втрати.

10 жовтня 2022 року інженерно-саперна рота втрачає свого батька, наставника, командира. Хлопців шокує трагічна звістка. Людина яка тебе всьому навчила, передала тобі свої навички і знання. Кожну смерть Армен пропускав через себе, психічно було дуже важко.

26.01.2023 року Армен отримує чергову нагороду хрест 54 ОМбр.

19.03.2023 року Армен Арамаісович отримує нагороду «Сталевий хрест».

Ардуханян Армен Арамаісович мав позивний ARMY AN. Історія виходить така: батько вірменин, має вірменську національність. Коли Армен потрапив до свого підрозділу всі дивувалися коли питали як його звати, тому що не звикли чути такі імена. Командир дав йому позивний «АРА». Армен його трохи вдосконалив. Для когось він син, брат, друг. Хтось випадково з ним познайомився там, у розпалі війни. Справжній солдат - це про нього. Він ніколи не був байдужим до своєї тяжкої чоловічої роботи - захищати рідну землю. Як би не було важко, Армен завжди горів тим, чим він займався. Він крутий армійський спеціаліст. Спокійний голос... Все що розповідає, все обдумано і розкладено «по поличках»... Він постійно хотів приводити все до ладу. Навіть те, що відбувалося навколо, не вбивало в ньому натхнення. Так багато робив, так багато пройшов...

Виявивши стійкість та мужність вірний військовій присязі у бою за нашу Батьківщину 10 травня о 5 годині ранку у селі Спірному Бахмутського району Донецької області загинув військовослужбовець військової служби молодший сержант Ардуханян Армен Арамаісович (ARMYAN) командир 2 інженерно - саперного відділення 2 інженерно-саперного взводу інженерно саперної роти групи інженерного забезпечення. Армен Арамаісович разом з побратимами отримав травми не сумісні з життям. Причиною смерті стало два прямих попадання протитанкових ракет.

Поховання відбулося 15 травня 2023 року на цивільному цвинтарі села Степанівка, Краматорського району, Донецької області. 22 травня 2024 року останки перезахоронили у м.Сміла на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Армен загинув у битвах за наші мирні сни, за реальність без паралелей...

Як ми любили - знає тільки Бог,

Як ми страждали від тривог...

Адже ми пройшли з тобою всі негаразди,

А смерть переступити не змогли...

Спасибі, любий, що ти був на світі!

Дякую за те тебе, що ти любив.

За всі ті роки, що прожили у мирі.

Прошу, щоб нас ти не забув!

Яковлєв Михайло Сергійович

13.12.1967 - 29.04.2023

Старший солдат, стрілець третьої стрілецької роти військової частини Збройних Сил України Михайло Яковлєв загинув 29 квітня 2023 року у 56-річному віці. Ворожа куля забрала життя воїна. Він загинув біля н.п.Іванівське Бахмутського району Донецької області. 

Михайло Сергійович народився в м. Іллічівськ Одеської області. Дитинство і юність провів в м.Черкаси, де закінчив школу та професійно-технічне училище № 115, здобувши спеціальність автослюсаря. Одружився та відразу пішов до армії. Проходив строкову військову службу в Німеччині, стрільцем артелеристом. Після служби оселився з сім'єю у Смілі, вивчився на машиніста, працював у Локомотивному депо. З часом Михайло Сергійович змінив вид діяльності, був приватним підприємцем. За часів економічної кризи пішов працювати в службу таксі, в м. Києві.

Перед повномасштабним вторгненням російського агресора працював за кордоном. Маючи можливість покинути країну та дозвіл на офіційне проживання в країні ЄС, відмовився від своєї успішної роботи та надав перевагу обороні своєї країни. 25 лютого 2022 року Михайло Сергійович поповнив ряди добровольців та став на захист нашої Батьківщини. Обороняв зі своєю бригадою м. Попасна Луганської області, де отримав поранення. Ризикуючи власним життям, він врятував життя іншим побратимам. Повернувшись на ротацію, отримав грамоти та подяки. Після поранення, служив на кордоні з Придністров‘ям. Далі їхню частину направили обороняти м. Бахмут. При виконанні бойового завдання, на посаді кулеметника, захищаючи молодих побратимів, взяв вогонь противника на себе. 

З великим ризиком для життя побратими повернули його тіло з місця гибелі.

У Михайла Сергійовича — велика родина. Так склалося, що до неї ввійшли не тільки люди, рідні по крові, але й численні друзі, знайомі, яких зустрічав на різних етапах свого життєвого шляху. Любив грати на гітарі, славив Бога, любив рибалку. Таким був Михайло Яковлєв.

На нього вдома чекали дружина, три донечки, онуки, друзі та близькі.

Останнім місцем спочину для Героя стала Алея Слави Загреблянського кладовища.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Гримовський Максим Ігорович

02.10.1974 - 24.03.2023

Сержант, Гримовський Максим Ігорович, служив кулеметником прикордонної  служби прикордонної комендатури швидкого реагування у прикордонному загоні імені князя Володимира Великого в Новгород-Сіверському районі Чернігівської області. Життя захисника обірвалося 24 березня 2023 року в селі Семенівка Чернігівської області. Йому було 48 років.

Максим народився 02 жовтня 1974 року в місті Сміла Черкаської області. Навчався в загальноосвітній школі № 14 ім. В. Т. Сенатора. В пошуках себе мав багато захоплень, де з притаманною йому наполегливістю та прагненням до досконалості досягав неабияких результатів. Захоплювався авіамоделюванням (кандидат в майстри спорту). Брав участь у всесоюзних змаганнях в Казахстані з цього виду спорту в складі збірної України. Не пройшов повз клуб «Білий Лотос», де займався східними єдиноборствами.

Після школи навчався у Смілянському професійно-технічному училищі № 12, де отримав спеціальності: штукатура, облицювальника-плиточника та мозаїчника, маляра. Брав участь у Всеукраїнському конкурсі майстрів серед студентів ПТУ та посів І місце. Після закінчення ПТУ в 1993 році був призваний до армії. Строкову службу проходив на посаді механіка-водія БМП.

Мав «золоті руки» та був майстром по роботі з деревом. У власній майстерні набував досвіду та вдосконалювався.

Працюючи останні роки на меблевій фабриці «ЛІВС», за покликом серця 12 березня 2022 року, без вагань  пішов боронити нашу землю. Він казав: «Я там, де повинен бути…». Добросовісно виконував  військовий обов’язок. Не полишав улюбленої справи теслярства і там, у вільні хвилини відпочинку. На згадку про нього залишилися і полички, і лавочки, і табуретки, і столики, зроблені, щоб полегшити суворий побут служби.

Доброта і тепло завжди були в його серці. Життєрадісний, енергійний, добрий, щирий, веселий, товариський, людина чистої душі, турботливий син і справжній господар, люблячий чоловік, тато і дідусь. У Максима Ігоровича залишилися: мама, тато, дружина, син, дочка і дві онучки.

Обов’язок перед Батьківщиною виконав з честю!

Поховали воїна на родинному похованні в м.Сміла (Загреблянське кладовище).

Низько вклоняємося і дякуємо за захист!

Грудєв Валерій Олександрович

15.03.1991 - 23.03.2023

Сержант, старший радіотелефоніст-гранатометник відділення зв’язку взводу управління 3-го механізованого батальйону військової частини ЗСУ Валерій Грудєв загинув 23 березня 2023 року у н.п. Бахмут, Донецької області.

Валерій Грудєв народився у м.Маріуполь Донецької області. У дитинстві разом із сім'єю переїхав до м.Сміла. Закінчив загальноосвітню школу №10 з срібною медаллю. У 20-річному віці був призваний до лав Збройних Сил України. Після служби приймав участь в АТО у складі ОМБР "Холодний яр" у селищі Піски. Біля с.Кримське Луганської області отримав важке поранення, але ж після реабілітації знову повернувся до своїх побратимів. Одружився, народилась донечка, разом з сім'єю проживав у м.Вінниця. Після повномасштабного вторгнення повернувся до своєї бригади, разом з якою захищав Україну на Харківщині та Донеччині.

Поховали Героя на Алеї Слави у Смілі.

У Валерія залишилися батьки, дружина, донька та сестра.

За особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Валерія Олександровича Грудєва нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня "(посмертно). Президент України визнав його заслуги та підтвердив статус справжнього патріота нашої країни.

Дорошенко Олександр Олександрович

27.02.1972 - 20.03.2023

Солдат, стрілець-санітар першого мотопіхотного відділення другого мотопіхотного взводу другої мотопіхотної роти військової частини Збройних Сил України Олександр Дорошенко загинув 20 березня 2023 року в результаті мінометного обстрілу ворожої артилерії на околиці н.п. Серебрянка Донецької області. 

Олександр Дорошенко народився в місті Сміла. Закінчив загальноовітню школу №6, згодом професійно-технічне училище зв'язку. Після служби в лавах ЗСУ довгий час працював за фахом в АТ "Укртелеком". Старший син Олександра, з початку АТО і по теперішній час перебуває на Сході країни, захищаючи нашу Батьківщину на передових позиціях. Після початку російської агресії, сказав рідним: " Мій син - захищає Україну! Я, маючи таке прізвище - не можу поступити інакше!" 

Похований Герой на Алеї Слави у рідному місті.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Нікітченко Олександр Юрійович

17.06.1972 - 15.03.2023

Прапорщик, головний сержант механізованого батальйону військової частини Збройних Сил України Олександр Нікітченко до Небесного війська приєднався 15 березня 2023 року. Під час виконання військових обов’язків, в н.п. Авдіївка, Покровського району, Донецької області, Олександр Юрійович віддав своє життя за майбутнє України!

Олександр Юрійович народився у Смілі, закінчив загальноосвітню школу № 11 та Смілянське професійно-технічне училище №4, де здобув спеціальність слюсаря-ремонтника. Олександр Нікітченко присвятив українському народу 26 років, перебуваючи на службі у одній з військових частин ЗСУ, мав звання прапорщика.

В 2015 році брав участь в антитерористичній операції у місті Краматорськ. З самого початку війни, разом з братом, пішли відстоювати свободу власної Батьківщини, у складі механізованого батальйону окремої механізованої бригади частини ЗСУ.

Поховали Героя на Алеї Слави у рідному місті.

У відважного воїна залишились мати, дружина, двоє синів та донечка.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку нагороджений медаллю "За військову службу" (посмертно).

Кривенко Денис Олегович

28.08.1992 - 25.02.2023

Відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність Денис Кривенко загинув 25 лютого 2023 року. Старший солдат Кривенко Денис Олегович успішно пройшов курси підготовки за програмою INTERFLEX у Великій Британії, став водієм 3 аеромобільного відділення, 1 батальйону військової частини ЗСУ. Мужньо виконував бойові завдання на сході України, де і віддав своє життя за нашу свободу і майбутнє нашої Батьківщини! Йому назавжди залишиться 30...

Денис Кривенко народився в місті Сміла. Шкільні роки та юність проживав у селі Білозір‘я. Закінчив Білозірську загальноосвітню школу та Черкаський професійний автодорожній ліцей, де здобув спеціальність механіка-автоводія. Професійно займався боксом, мав численні нагороди та здобутки. Останні роки працював на ТОВ «АгроРось». Був справедливим, чесним, добрим, активно займався волонтерством.

З початком повномаштабної війни був одним з перших біля військкомату, бо по-іншому не міг, сказавши всім «Я буду захищати своїх дітей!»

Поховали Героя на місцевому кладовищі в селі Білозір'я.

Без батька залишилось двоє синочків, без сина - батьки, без люблячого чоловіка - дружина! Низький уклін родині за воїна!

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Махинько Олександр Артемович

29.05.1977 - 20.02.2023

Солдат, Олександр Махинько, був трактористом-машиністом екскаватора інженерно-саперного взводу військової частини Збройних Сил України. Разом зі своїми побратимами перебував на передовій в Донецькій області. Брав участь у бойових діях під Пісками. Біля н.п.Водяне Покровського району під час виконання бойового завдання, був тяжко поранений. 20 лютого 2023 року помер в лікарні м.Ужгорода.

Олександр Артемович народився в селі Телепине, що на Кам'янщині, там же закінчив і середню школу. У Смілянській автошколі здобув спеціальність водія. У 18-річному віці був призваний до лав Збройних Сил України. Після служби, працював в позавідомчій охороні Смілянського радіоприладного заводу, пізніше у ВСП  Шевченківська дистанція колії №9 Одеської залізниці. В 2016 році разом з сім'єю переїхав до Польщі. Після повномаштабного російського вторгнення повернувся обороняти рідну Україну.

Олександр Махинько виконав свій святий обов'язок справжнього чоловіка і став на захист свого дому, своєї батьківщини. Кращі з кращих віддають життя заради світлого майбутнього української нації. Ніколи не забудемо, якою ціною ми зустрічаємо кожен новий ранок!

Поховали Героя на Алеї Слави на міському цвинтарі.

Без сина залишилась мама, без чоловіка - дружина, без батька - дві донечки, без дідуся - маленька онучка.

Саража Євген Володимирович

07.12.1977 - 15.02.2023

Молодший лейтенант, помічник начальника штабу - начальник розвідки першого механізованого батальйону військової частини Збройних Сил України, позивний "Джек" Євген Саража загинув 15 лютого 2023 року на околиці міста Лиман, Донецької області внаслідок прильоту ракети у розташування командно-спостережного пункту першого механізованого батальйону.

Євген навчався у Смілянській загальноосвітній школі № 12. З відзнакою закінчив Дніпропетровський механіко-металургійний технікум та Черкаський інститут пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля. Згодом отримав другу вищу освіту за спеціальністю "Правознавство", закінчивши Харківський Національний університет внутрішніх справ.

Євген Саража «Джек» - був добровольцем. Пішов воювати у 2014 році. У 2016-2019 роках був командиром 21 резервної сотні ДУК ПС Черкаської області. У 2019 повернувся до цивільного життя, займався бізнесом та продовжував допомагати побратимам, як волонтер. У перші ж дні повномасштабної війни повернувся до "Вовків Да Вінчі», аби захищати Україну. Був у найгарячіших напрямках за часи АТО/ООС та повномасштабної війни.

Євген був активістом, громадським діячем, який безмежно любив Смілу та завжди прагнув розвивати рідне місто. Мріяв, радів життю, будував плани на майбутнє, був надією родини. Сміляни запам'ятають його, як носія правди, справедливості, чесності та людяності.Такі люди мали б розбудовувати нашу Україну.

"Тільки після смерті нашого захисника ми дізналися про його безкомпромісну відданість Батьківщині та неймовірні заслуги перед країною. Його мужність та відвага на полі бою, його допомога мирному населенню, його пожертва та самопожертва  - все це робить його справжнім Героєм нашого часу. Його жертва та смерть не будуть забуті, але ми будемо пам'ятати його як Героя, який ніколи не боявся стояти на захисті нашої країни. Ми пишаємось нашим загиблим воїном з міста Сміли і завжди будемо пам'ятати його мужність та відвагу. Пишаємося тобою!" - написав на своїй сторінці у фейсбукі товариш, Євгеній Павлюченко.

Поховали Героя на Алеї Слави міського цвинтаря.

У Євгена залишились дружина, син, донечка та брат.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Саражу Євгена Володимировича нагороджено орденом "Богдана Хмельницького ІІІ ступеня" (посмертно). Президент України визнав його заслуги та підтвердив статус справжнього Героя. Ця відзнака є найвищою військовою нагородою в Україні.

На честь загиблого Героя в рідному місті перейменована вулиця Мазура на вулицю Євгена Саражі.

Козенко Вадим Іванович

17.01.1994 - 12.02.2023

Старший солдат, стрілець третього стрілецького відділення першого взводу третьої роти військової частини Збройних Сил України Вадим Козенко загинув 12 лютого 2023 року у бою за нашу Батьківщину, під час виконання бойового завдання на Донеччині. Солдат до кінця залишився вірним військовій присязі. Йому було лише 29 років.

Вадим Іванович народився в селі Костянтинівка Кіровоградської області. Там закінчив школу. Згодом вступив до Державного навчального закладу "Смілянський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів", де здобув спеціальність будівельника. Працював на різних роботах, дбаючи про добробут своєї сім'ї. З родиною жив у Смілі.

З перших днів повномасштабного вторгнення став на захист суверенітету та територіальної цілісності України. 

На жаль, не в нашій волі - розпоряджатися власною долею. Але, якби не ця війна з росією, з цим цинічним і безжальним ворогом, - доля Вадима була б інакшою...

На мужності і відвазі таких, як Вадим Козенко, тримається сила і міць нашого війська.

Без сина залишилась мати, без люблячого чоловіка - дружина, без батька - двоє маленьких синочків.

Поховали Героя на міському кладовищі у Гречківці.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Улітін Віталій Олегович

26.07.1987 - 27.01.2023

Солдат, водій автомобільного відділення автотранспортного взводу військової частини ЗСУ Віталій Улітін свій останній бій прийняв при виконанні бойового завдання під Бахмутом, в населеному пункті Кліщіївка 27 січня 2023 року.

Віталій народився 26 липня 1987 року у місті Сміла, де і пройшло його дитинство. З 1994 року навчався у загальноосвітній школі №12 у класі з поглибленим вивченням англійської мови. Займався в школі юннатів і орієнтуванні на місцевості та велоспортом. Любив фігурне катання, хокей, великий та настільний теніс. Брав участь у змаганнях з легкої атлетики та неодноразово був переможцем. Грав за шкільну команду з футболу, волейболу та баскетболу.

У 2009 році отримав вищу освіту за напрямком підготовки «Економіка і підприємництво» у Черкаському державному технологічному університеті. За спеціальністю не працював, адже не уявляв своє життя без керма автомобіля. Відразу після закінчення університету поїхав за кордон та працював водієм-далекобійником по країнах Європи до початку 2022 року.

З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну без вагань пішов добровольцем захищати свою сім’ю та нашу країну зі словами «Хто, як не Ми…?». З позивним Лєон вступив до лав  Сил Спеціальних Операцій ЗСУ.

В пам’яті назавжди залишиться позитивним, усміхненим, добродушним, щирим, чуйним, мужнім, відданим своїй Батьківщині, опорою для своєї родини, люблячим та турботливим батьком, сином, чоловіком, братом, зятем,  вірним другом та побратимом, хорошим кумом, колегою, а для когось просто знайомим, безвідмовним, людиною, яка завжди приходила на допомогу, як тільки цього попросиш.

Вдома на воїна чекали батьки, дружина та син.

Поховали нашого земляка на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Штанько Олександр Іванович

04.08.1981 - 27.01.2023

Сильний, мужній захисник, старший солдат, навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки військової частини ЗСУ Олександр Іванович, виконуючи свій військовий обов'язок, загинув 27 січня 2023 року поблизу населеного пункту Кліщіївка, що неподалік Бахмута. 4 серпня йому виповнився 41 рік. Життя лише набирало обертів, але його обірвала безжальна та жахлива війна.

Олександр народився у селі Петропавлівка, Городищенського району, де закінчив загальноосвітню школу та професійно-технічне училище № 14. Там же і працював до початку війни у одному із фермерських господарств трактористом. З родиною жив у Смілі. У перші дні повномасштабного вторгнення пішов добровольцем та став на захист нашої Батьківщини.

Поховали Олександра Штанька на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Вдома на відважного воїна чекали батьки, дружина, донька та син. Він воював за свою родину, за кожного з нас, за нашу Україну. 

За особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Штанька Олександра Івановича нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня "(посмертно). Президент України визнав його заслуги та підтвердив статус справжнього патріота нашої країни.

Сокур Валерій Петрович

07.04.1971 - 25.01.2023

Солдат, кулеметник 1 стрілецького відділення 1 стрілецького взводу 2 стрілецької роти 1 стрілецького батальйону військової частини Збройних Сил України Валерій Сокур загинув 25 січня 2023 року під час виконання бойового завдання у Донецькій області.

Валерій Петрович, народився у селі Пастирське колишнього Смілянського району Черкаської області. Після закінчення середньої школи вступив до Київського спортивного училища. Так склалось, що не працював за фахом. Він займався будівництвом, присвятивши цій справі майже все життя.

З початку війни, розуміючи що не може сидіти склавши руки, невагаючись записався до територіальної оборони. Бо його патріотизм, любов до країни та сім'ї були більшими, аніж страх. Наприкінці осені Валерій Сокур вже був мобілізований до Збройних Сил України.

Був світлою, доброю людиною, хорошим чоловіком, батьком, дідусем та мав золоті руки. Таким Валерія Петровича запам'ятали всі, хто його знав. Тепло і доброта завжди були в його серці, яке він віддав за нас, свою країну, аби ми жили під мирним небом.

Поховали Героя захисника на Алеї Слави у Смілі.

У полеглого військовослужбовця залишились мама, дружина та дві донечки.

Мачульський Олександр Костянтинович

15.10.1997 - 18.01.2023

Старший солдат, командир 1 аеромобільного відділення 2 аеромобільного взводу 10 аеромобільної роти 4 аеромобільного батальйону військової частини Збройних Сил України Олександр Мачульський загинув внаслідок важких поранень несумісних з життям, отриманих в результаті ворожого артилерійського обстрілу у бою з російськими загарбниками 18 січня 2023 року поблизу населеного пункту Соледар, Бахмутського району,  Донецької області. Йому назавжди залишиться 25...

До війни Олександр Костянтинович навчався у гімназії імені В.Т. Сенатора. Закінчив з відзнакою Знам'янське залізничне училище, де здобув фах помічника машиніста тепловоза. У 2020 році, наш Герой, підписав контракт і вступив на службу до Збройних Сил України.

Поховали Героя на Алеї Слави у Смілі.

Вдома Олександра, підтримували і чекали - мама, тато, дружина та маленька донечка.

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Мачульського Олександра Костянтиновича нагороджено орденом "За мужність" ІІ ступеня "(посмертно). 

Микитенко Віталій Борисович

02.07.1982 - 05.01.2023

Солдат, сапер інженерно-саперного взводу механізованого батальйону військової частини Збройних Сил України Віталій Микитенко загинув 5 січня 2023 року під час виконання обов’язків військової служби у Донецькій області. Йому було лише 40…

Мужній, сміливий земляк, Віталій Борисович любив і боровся за справедливість... і добивався її завжди. В мирний час працював обліковцем будівельних матеріалів в ТОВ "Агро-Рось". Закінчив Смілянську ЗОШ №7 та Черкаський економічний коледж.

Поховали Героя на місцевому кладовищі "Гречківка"

Вдома відважного захисника чекали мати, дружина, син та донька.

Згідно наказу командира військової частини Збройних Сил України за мужність та відвагу нагороджений нагрудним знаком «66 Окрема Механізована Бригада Сухопутних військ» (посмертно)

За особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Микитенка Віталія Борисовича нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня "(посмертно). Президент України визнав його заслуги та підтвердив статус справжнього патріота нашої країни.

Гавриленко Дмитро Петрович

09.12.1976 - 30.12.2022

Старший сержант, головний сержант механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону окремої механізованої бригади Дмитро Гавриленко, позивний Пакемон, загинув 30 грудня 2022 року в бою з окупантами за місто Соледар на Донеччині. Воїну було 46 років.

Дмитро народився у місті Сміла Черкаської області. Працював у будівельній галузі. Був майстром на Смілянській ТЕС. У вільний час ходив рибалити, дуже любив землю і квіти. У 2014-2015 роках воював в АТО на Донбасі.

Під час повномасштабної війни Дмитро приєднався до лав ЗСУ. Був головним сержантом взводу 99-го батальйону 61-ї окремої механізованої Степової бригади.

«Мій чоловік був цілеспрямованим, наполегливим, позитивним, хоробрим. Він поспішав жити, зробити всі умови для комфортного життя своєї родини. Майже весь час працював. З ним не було страшно. Був надійною опорою для мене і нашого сина. Ми дуже ним пишаємося», – розповіла дружина загиблого Ірина.

Поховали захисника у рідному місті на кладовищі "Гречківка".

Вдома на Дмитра чекали батьки, дружина і син.

На честь загиблого Героя в рідному місті перейменована вулиця Заслонова на вулицю Дмитра Гавриленка.

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Гавриленка Дмитра Петровича нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня " (посмертно). Президент України визнав його заслуги та підтвердив статус справжнього патріота нашої країни.

Вовк Богдан Павлович

17.01.1988 - 28.12.2022

Солдат Богдан Вовк, позивний Мурчик, загинув 28 грудня 2022 року у бою з окупантами за місто Соледар на Донеччині. Воїну було 34 роки.

Богдан народився у місті Сміла Черкаської області. Навчався у Ротмістрівській загальноосвітній школі. Закінчив Корсунь-Шевченківський агроліцей. Після закінчення навчального закладу був призваний до лав Збройних Сил України. Строкову військову службу проходив у м.Біла Церква. До 2010 року проживав разом з сім’єю у місті Сміла, де працював таксистом. Далі родина вирішила переїхати до столиці. У місті Київ очолював ТОВ «Київ Бізнес Стріт». Мав власну мережу кав’ярень та маленьке СТО. Любив швидкість, обожнював кататися на своєму мотоциклі.

Під час повномасштабного російського вторгнення Богдан приєднався до лав окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади ЗСУ. Служив на посаді старшого водія зенітного ракетного взводу.

«Він мій Всесвіт, єдине кохання всього мого життя! Обожнював донечку, яка на нього дуже схожа. Неймовірна людина з великим добрим серцем, енергійний і дуже позитивний. Любив Україну і захоплювався українським народом, справжній СИН своєї землі», – розповіла дружина загиблого Олена.

Поховали воїна у селі Ротмістрівка на Черкащині.

У Богдана залишилися батьки, дружина, донька, сестра і племінники.

За особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Богдана Павловича Вовка нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня "(посмертно). Президент України визнав його заслуги та підтвердив статус справжнього патріота нашої країни.

Битяк Вадим Володимирович

03.07.1966 - 28.12.2022

Старший сержант, навідник 1-го штурмового відділення 1-го штурмового взводу 1-ої штурмової роти 3-го штурмового батальйону військової частини ЗСУ Вадим Битяк, гідно виконуючи свій військовий обов’язок, героїчно загинув 28 грудня 2022 року внаслідок штурмових дій противника в Донецькій області. Беручи участь в обороні держави та стримуванні збройної агресії російської федерації, до кінця залишився вірним військовій присязі.

Народився Битяк Вадим Володимирович 03 липня 1966 року в селі Велика Яблунівка. Родина жила без батька, тому Вадиму доводилося підтримувати та допомагати матері з раннього віку. Відмінно навчався в школі, займався академічним веслуванням та отримав звання кандидата у майстри спорту України.

Після служби в армії повернувся у званні старшого сержанта. Вступив до політехнічного технікуму, який закінчив з відзнакою за фахом технік- електрик і багато років працював за цією спеціальністю. 

В 1998 році очолив посаду начальника пожежної команди на підприємстві НВП "СЕМЗ", де був відзначений нагородами за сумлінну працю.

З 2018 року почав працювати на КП " ВодГео" майстром аварійної бригади. Був вірянином і невдовзі перейшов на посаду адміністратора церкви " Блага Вість", був відповідальним за будівництво нової будівлі церкви в центрі міста Сміла. 

Вадим завжди любив людей, займався благодійністю, допомагав дітям та малозабезпеченим людям, сиротам. Балотувався в депутати міської ради. 

Він був зразковим сім'янином, мав дружину та двох дітей, піклувався про сім'ю та маму. 

На початку повномасштабного вторгнення добровільно пішов захищати нашу країну, бо інакше не міг. Він мужньо боронив свою країну, свій рідний дім, свою родину. Вадим був вірним другом, завжди готовим прийти на допомогу, мав відкрите серце та щиру посмішку, яка назавжди залишиться в пам'яті рідних. 

Вічна пам'ять герою!

Похований захисник на Алеї Слави у місті Сміла.

Ворона Віталій Валентинович

21.04.1994 - 19.12.2022

Навідник гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти гірсько-штурмового батальону військової частини ЗСУ, солдат Віталій Валентинович Ворона загинув в ніч з 19 на 20 грудня 2022 року,  виконуючи бойовий наказ командира по обороні позицій в районі населеного пункту Бахмутське, Бахмутського району, Донецької області.

Віталій Ворона народився і виріс у місті Смілі, де пройшли роки його дитинства, юності. Після закінчення у 2012 році загальноосвітньої школи № 7 навчався на історичному факультеті Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Історія - покликання Віталія.  Особливе захоплення - молодіжні фестивалі, де він був не тільки учасником, а й активним їх організатором. Мріяв видати книгу про свої подорожі та фестивальні пригоди. На жаль вдалося написати лише кілька історій. Все інше залишиться лише у спогадах друзів та рідних.

Віталій активний учасник Євромайдану, завжди відстоював свою думку, позицію. Був абсолютно цивільною людиною. З початком війни жив і працював у Львові, волонтерив, допомагав переселенцям. 

У серпні 2022 року добровільно пішов до лав ЗСУ і став на захист нашої держави. 
Віталій завжди був патріотом України. До останнього подиху залишився вірним військовій присязі та українському народові.

Похований наш захисник на Алеї Слави у рідному місті.

У Віталія залишились батьки, брат.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Мельник Ігор Олегович

09.06.1988 - 07.12.2022

Капітан поліції, старший інспектор відділу вибухотехнічної служби Головного управління Національної поліції в Черкаській області Ігор Мельник загинув, підірвавшись на каскаді ворожих мін та боєприпасів 7 грудня 2022 року, виконуючи службовий обов'язок з проведення стабілізаційних заходів на деокупованих територіях у Херсонській області.

Ігор Мельник народився та виріс у нашому рідному місті. Закінчив Смілянську загальноосвітню школу № 3 та Харківський національний університет внутрішніх справ за спеціальністю «Правознавство».

Мама розповідає: "Ігор з дитинства був дуже відповідальним, завжди прагнув справедливості. Навчання в школі йому давалось легко, був відмінником, цікавився абсолютно всім, але віддавав перевагу стародавній історії, історії України та географії. Вільно володів англійською мовою. Багато читав: завжди під рукою книжка. Колекціонував монети. Це була щира, привітна дитина, турботливий та люблячий Син. Син з великої літери, він був сенсом мого життя, моєю душею і моїм всесвітом. Син, без якого світ для мене став чорно-білим та порожнім».

Ігор був різносторонньою особистістю. Він обожнював спорт, рух, був сповнений енергії. Любив працювати з металом – виготовляв ножі, йому подобалось творити щось нове. За цим заняттям він відпочивав душею. Любив природу і тихий, спокійний відпочинок. Його місцем сили були Карпати – любив походи в гори, останнім сходженням став двохтисячник Піп Іван Чорногірський. Ігор був відкритим, любив життя, любив країну в якій народився та виріс, мріяв та мав багато друзів.

«Ми познайомились з чоловіком в 2013 році. В 2014 році – одружилися. Він був найбільш мудрим, мужнім, вродливим, надійним і щирим. Найкращим коханим чоловіком. Всі роки нашого подружнього життя були щастям, кожен день був незабутнім. Він надихав і заспокоював» - розповіла дружина Ігоря, Надія.

Ігор Мельник впевнено будував свій кар'єрний шлях. Після закінчення університету працював на посаді дільничного Корсунь-Шевченківського відділку поліції, згодом служив експертом-криміналістом в Смілянському районному відділі поліції. Він завжди прагнув чогось більшого, прагнув кар'єрного зросту. У 2019 році отримав підвищення, звання капітана і обіймав посаду начальника відділу кадрів Смілянського райвідділу поліції ГУПН в Черкаській області. А вже з 2020 року – начальника відділу патрульної поліції в місті Сміла. З 2021 року Ігор Мельник почав свій шлях у вибухотехнічній службі ГУНП в Черкаській області на посаді старшого інспектора. До всієї роботи він підходив відповідально, мав надзвичайну стійкість та внутрішню силу.

У жовтні 2022 разом з правоохоронцями розміновували після деокупації Харківську область. В грудні, у складі зведеного загону - Херсонську, де і обірвалося життя Ігоря назавжди...

Похований Герой на Алеї Слави у рідній Смілі.

У Ігоря залишилася мама і дружина. 

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

В рідному місті 5 грудня 2023 року на фасаді будівлі відділку поліції № 2 Черкаського районного управління поліції в якому працював Ігор, була встановлена меморіальна дошка.

Цьома Віталій Петрович

25.11.1986 - 06.12.2022

36-річний солдат Віталій Цьома, позивний Інструктор, загинув 6 грудня 2022 року поблизу села Кліщіївка на Донеччині. Виконуючи бойове завдання, потрапив під ворожий обстріл та отримав смертельні множинні осколкові поранення.

Віталій народився і жив у місті Сміла Черкаської області. Навчався в Корсунь-Шевченківському професійному аграрному ліцеї. Все життя працював інструктором з водіння в автошколі. Захоплювався риболовлею.

Під час повномасштабної війни чоловік приєднався до Збройних Сил України, щоб боронити рідну країну від ворога. Службу ніс у лавах 21-го окремого батальйону спеціального призначення. Обіймав посаду стрільця-санітара. Під час служби був нагороджений медаллю «За мужність і відвагу».

«Віталій був найкращим чоловіком і батьком. Для сина це був не лише батько, а й найкращий друг», – розповіла дружина загиблого Юлія.

Поховали захисника на Алеї Слави у рідному місті.

Вдома на Віталія чекали батьки, дружина і син.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Синчук Владислав Володимирович

27.11.1997 - 24.11.2022

Старший солдат, старший водій стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону військової частини ЗСУ Владислав Синчук загинув 24 листопада 2022 року під час запеклого бою з окупантами внаслідок ворожого обстрілу біля населеного пункту Времівка, Донецької області.

Владислав Синчук народився і виріс в місті Сміла, де промайнули найкращі роки мирного життя: безтурботне щасливе дитинство, шкільні роки, батьківська хата, вірні друзі, безліч приємних спогадів. Був активним, життєрадісним, цілеспрямованим, доброзичливим, надійним, завжди підставляв своє плече тим, хто потребував його допомоги. Навчався у загальноосвітній школі № 2, яку успішно закінчив у 2014 році. Після школи вступив до Знам’янського професійно-технічного училища № 12, де отримав спеціальність помічника машиніста. У 2017 році за фахом працевлаштувався у ВСП Локомотивне депо ст.ім.Т.Шевченка Одеської залізниці. Далі був призваний  на строкову військову службу, яку проходив у роті почесної варти в місті Києві. Після демобілізації повернувся знову у депо. Але 26 січня 2021 року добровільно підписав контракт і повернувся до лав Збройних Сил України. Був учасником АТО. Війна застала Владислава у місті Чернігові. Коли загроза для Чернігова минула, разом з побратимами давав відсіч ворогові у запеклих битвах на Донеччині.

Владислав був справжнім патріотом України, адже твердо знав, що бореться  за волю і свободу нашої держави. І до останнього подиху був вірним військовій присязі та українському народові.

Похований наш захисник на Алеї Слави у рідному місті.

На честь загиблого Героя в рідному місті перейменована вулиця Пушкіна на вулицю Владислава Синчука.

Задворов Олег Владиславович

01.03.1965 - 15.11.2022

Старший сержант, старший стрілець другого мотопіхотного відділення третього мотопіхотного взводу третьої мотопіхотної роти військової частини ЗСУ Олег Задворов загинув 15 листопада 2022 року  під час виконання завдань, пов'язаних із забезпеченням національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у с.Первомайське Донецької області.

Олег Владиславович народився 1 березня 1965 року в м.Ялта Автономної Республіки Крим. Навчався у Ялтинській середній школі ім.Чехова. Після закінчення навчального закладу вступив до Київського річкового училища. Далі був призваний на строкову службу. Після армії працював у Ялтинському морському порту мотористом на теплоході. Згодом переїхав у м.Смілу. Тут працював на меблевій фабриці «Лівс» налагоджувальником швейних машин.

Коли розпочалась війна у 2014 році, пішов добровольцем зі словами: «А хто, як не я!» За час АТО пройшов разом зі своїми побратимами Донецький напрямок, а саме: с.Зайцеве, с.Чернухіно, Дебальцевський котел. Служив старшим сержантом, командиром відділення.

У лютому 2022 року, коли розпочалося повномаштабне вторгнення, Олег, як справжній чоловік і великий патріот своєї країни, знову пішов добровільно до військомату і став до лав Збройних Сил України.

«Олег був оптимістом і надзвичайно люблячим чоловіком та батьком. Добрим, чуйним і щирим, любив природу, був майстром на всі руки» - розповіли рідні воїна.

Похований Герой на Алеї Слави у місті Сміла. 

У Олега Владиславовича залишились дружина і донька.

Одородько Владислав Володимирович

01.07.1996 - 12.11.2022

Штаб-сержант, командир взводу - старший офіцер артилерійської батареї артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи військової частини ЗСУ Владислав Одородько, загинув 12 листопада 2022 року, у бою за нашу Батьківщину на Миколаївщині. До останнього подиху, виявивши стійкість і мужність, вірний військовій присязі, захищав український народ та Україну у війні з російськими окупантами.

Владислав народився 1 липня 1996 року в м.Сміла. Ріс активним хлопцем, який любив грати у футбол. У 2011 році закінчив 9 класів ЗОШ № 4, після цього почав працювати. Повну загальну середню освіту отримав у 2018 році закінчивши ЗОШ №10. Паралельно вже був військовим. Заочно навчався в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини, на факультеті фізичного виховання. Але на жаль, не встиг закінчити, залишалося всього пів року. 

Владислав став на захист Батьківщини ще у 2016 році. Неодноразово був нагороджений відзнаками за зразкову службу. Отримав статус «Ветерана війни», ордер «За мужність» та відзнаку ‘’Учасник АТО’’.

Разом із побратимами, боронив Україну в багатьох гарячих точках, зокрема на Донецькому, Луганському та Миколаївському напрямках.

Владислав був справжнім воїном, патріотом, зразком незламності та міцності духу.

Любив говорити слова: - ‘’Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і останній тобі!’’

Мав бажання одружитися, створити міцну сім’ю та жити у своїй вільній Україні, але, на жаль, його мрія так і не здійснилася.

Виконуючи чергове бойове завдання на Миколаївщині, внаслідок підриву на міні, близько 14 години 12 листопада 2022 року  Владислав загинув.

Йому було лише 26 років!

"Я пишаюся нашим героєм, його незламністю, мужністю, патріотизмом, вважаю, що Владислав був справжнім патріотом своєї країни!" - розповіла сестра.

Всі наші захисники – герої, заслуговують найвищої вдячності!

Владислав Одородько похований на Алеї Слави на Загреблянському кладовищі у рідному місті.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Хоменко Юрій Віталійович

28.08.1979 - 03.11.2022

Майор, начальник зв’язку, командир взводу управління першого самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи військової частини Збройних сил України, Юрій Хоменко помер 3 листопада 2022 року. Йому було лише 43 роки.

Юрій народився в сім’ї військового у м.Карцаг, Угорщина. Разом з родиною переїхав до міста Сміла. Закінчив загальноосвітню школу № 10. За покликанням вступив до Житомирського військового інституту радіоелектроніки ім.С.П.Корольова на спеціальність «радіоелектронні комплекси, системи та засоби озброєння і військової техніки». В цьому навчальному закладі, у 2006 році, отримав повну вищу освіту та здобув кваліфікацію інженера з радіоелектроніки та став офіцером військового управління тактичного рівня.

Юрій Віталійович був досвідченим військовим, брав участь в АТО. У 2016 році нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» та медаллю «15 років сумлінної служби». Останні роки мирного життя працював електромеханіком у відокремленому структурному підрозділі «Шевченківська дистанція сигналізації та зв’язку Одеської залізниці».

З перших днів повномасштабного вторгнення повернувся до лав Збройний сил України і до свого останнього подиху захищав рідну землю.

У полеглого Героя залишились мати, брат та донька.

Вічна слава та пам'ять захиснику, що віддав життя за Україну!

Поховали захисника на Алеї Слави Загреблянського цвинтаря.

Подзігун Іван Юрійович

26.02.1994 - 01.11.2022

28-річний молодший сержант Іван Подзігун загинув 1 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу н.п.Водяне Покровського району Донецької області. Захисник отримав смертельне поранення внаслідок ворожих обстрілів з боку окупантів.

Іван Юрійович народився 26 лютого 1994 року в нашому місті. Навчався у Смілянській загальноосвітній школі № 2. Після закінчення школи вступив до Смілянського промислово-економічного фахового коледжу ЧДТУ, де здобув спеціальність "Конструювання, виробництво та технічне обслуговування радіотехнічних пристроїв" та кваліфікацію-радіотехнік. Брав участь у захисті нашої держави ще з 2016 року у Луганській області. Був учасником АТО, де йому було присвоєно звання молодшого сержанта. За участь в антитеротестичній операції має дві нагороди. Далі продовжив навчання у Одеській сухопутній академії. З 2019 по 2020 рік працював у відокремленому структурному підрозділі локомотивне депо ст. ім.Т.Шевченка Одеської залізниці, електриком.

З початком повномасштабного російського вторгнення Іван Подзігун приєднався до лав Збройних Сил України. Воював за рідну землю у складі окремого стрілецького батальйону «Черкаські стрільці» на посаді водія-радіотелефоніста 2-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 2-ої стрілецької роти стрілецького батальйону військової частини Збройних сил України.

Іван був люблячим сином і братом, вірним другом, дуже добрим та привітним. Любив рибалити, умів смачно готувати та любив природу. Захоплювся історією і політикою. Друзі-побратими називали його "Сміливим Смілянином" і говорять, що "Іван - геройський хлопець".

Поховали захисника на Алеї Слави Загреблянського кладовища.

У нашого захисника залишись батьки.

Сімонов Дмитро Олександрович

24.07.1973 - 30.10.2022

Старший солдат Дмитро Сімонов, позивний «Рокер», проходив службу в обслузі зенітного артилерійського відділення зенітного ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки військової частини Збройних Сил України. Загинув 30 жовтня 2022 року при виконанні обов'язків військової служби під час захисту Батьківщини від поранення осколками від вибухів поблизу с.Володимирівка, Волноваського району, Донецької області.
Сімонов Дмитро Олександрович народився 24 липня 1973 року в місті Сміла. Закінчив загальноосвітню школу № 5. У 1988 році вступив до Смілянського технікуму харчових технологій. Після отримання диплому був призваний на військову строкову службу, яку проходив на кордоні з Придністров’ям. Познайомився з дружиною, одружився, народився син Сергій. Працював на Смілянському машинобудівному заводі. Був важкий час, і Дмитро поїхав на заробітки до Польщі. Життя наладилось, будував плани на майбутнє. Але 24 лютого, коли над Україною нависла загроза, Дмитро прийняв рішення повернутися на Батьківщину і стати на захист своєї країни, родини та сина. Одразу після перетину кордону добровільно мобілізувався до лав Збройних Сил України з військомату м.Дніпра. Проходив службу у 128 окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ.

Він був надійною опорою і чудовим сином для мами, порадником і любимим братом, добрим і чуйним батьком для сина. Для матері був справжнім героєм, але він завжди відповідав: «Мама, ми тут всі герої!» І це правда!

Похований наш воїн на Краснопільському цвинтарі, м.Дніпро.

За виявлені мужність та героїзм під час захисту Батьківщини від російських загарбників, відповідно до Указу Президента України, Дмитра СІМОНОВА нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Савицький Ігор Вікторович

18.05.1970 - 21.10.2022

Старший сержант, старший стрілець другого стрілецького відділення першого стрілецького взводу першої стрілецької роти військової частини ЗСУ Ігор Савицький віддав життя за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України в Донецькій області.

Ігор Вікторович народився та виріс у місті Сміла. Закінчив загальноосвітню школу № 10. Здобувши середню освіту вступив до професійно-технічного училища № 4, який закінчив з відзнакою. У 1991 повернувся з армії старшим сержантом. Майже вже життя пропрацював слюсарем з ремонту устаткування теплових мереж в КП «Смілакомунтеплоенерго».

Був патріотом своєї держави. Після початку повномасштабного вторгнення не чекаючи повістки та незважаючи на стан свого здоров’я пішов добровольцем до територіальної оборони нашого міста, а потім до лав ЗСУ.

Ігор був сміливий, з великим чистим серцем. Мав трьох дітей, тішився їх успіхами, гордився ними і дуже мріяв дочекатися онуків, але 21 жовтня 2022 року серце нашого захисника зупинилось. Він назавжди буде їм ангелом-охоронцем.

У Ігоря Вікторовича залишилась дружина та троє дітей.

Поховали Героя у рідному місті на кладовищі "Гречківка"

Сіленко Ігор Михайлович

03.06.1967 - 21.10.2022

Головний сержант взводу, стрілець стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини ЗСУ Ігор Сіленко загинув 21 жовтня 2022 року у бою за нашу Батьківщину на Донеччині, залишаючись вірним військовій присязі та виявивши стійкість та мужність. Вогнепальні поранення не сумісні з життям Ігор Сіленко отримав під час стрілецького бою з противником, що тривав близько 12 годин.

«Сержант Ігор Сіленко, з позивним "Кай", близько місяця був головним сержантом взводу, де я був командиром. В свої 55 років він мав бронь як інженер заводу, що виробляв оптичні прилади, проте прийшов до війська 24 лютого добровільно», – говорить пан Ярослав Нищик, який закінчив Смілянську гімназію імені В.Т.Сенатора і також захищав нашу Батьківщину.

Він запам’ятав Ігоря Сіленка ввічливим, усміхнено-сором'язливим і виваженим. Він назавжди залишиться в строю 1-ї роти!

«Його вдома чекали дружина та син, батьки. Тато Ігоря не витримав звістки про загибель сина, помер 31 жовтня», – гірко зазначає Ярослав Нищик.

Поховали Героя на Алеї Слави у рідному місті.

На честь загиблого Героя в рідному місті, перейменована вулиця Сірова на вулицю Ігоря Сіленка.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Решетняк Олександр Олексійович

13.03.1984 - 19.10.2022

Сержант Решетняк Олександр Олексійович служив механіком-водієм танкового взводу танкової роти танкового батальйону військової частини ЗСУ. Більше півтора року рідні нашого земляка чекали, надія на його повернення додому живим не згасала ні на секунду. Він вважався зниклим безвісти із 19 жовтня 2022 року. Але, на жаль, надійшла страшна звістка: тіло ідентифікували. Олександр Решетняк, вірний присязі, мужньо виконавши свій військовий обов’язок, загинув під час ведення бойових дій в районі н.п. П’ятихатки, Херсонської області. Йому навіки залишиться 38.

Олександр Олексійович народився у місті Сміла 13 березня 1984 року. Навчався та закінчив ЗОШ № 1. Професію газоелектрозварювальника здобув у ЦППРК № 5, але любив працювати з деревом, зокрема, виготовляти дерев'яні меблі. У мирному житті до 2019 року працював столяром на державному підприємстві ТОВ "Оризон-Навігація". Після смерті обох батьків підписав контракт зі Збройними Силами України і з того часу захищав нашу країну в танкових військах.

Світлий, добрий, щирий, самовідданий - саме таким в серцях рідних та близьких залишиться наш полеглий Герой. У нашого захисника залишились сестра і троє дітей.

Поховали Олександра Решетняка на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

Гонда Ілля Павлович

02.08.1973 - 17.10.2022

Солдат, кулеметник, 49 річний Ілля Гонда загинув 17 жовтня 2022 року біля населеного пункту Невельське Донецької області.

Народився Ілля Павлович 2 серпня 1973 р. в с. Моринці, Звенигородського району, Черкаської області.

В 4-х річному віці став сиротою. Але життя його не зламало. Виріс гідним чоловіком своєї країни. Служив в прикордонних військах, мав нагороди.

Створив прекрасну родину. Був люблячим батьком для своїх дітей і справжнім чоловіком для коханої дружини. Мав золоті руки, багато працював та відповідально ставився до роботи.  Завжди приходив на допомогу своїм близьким, рідним та звичайним людям. Був дуже життєрадісним та з жагою до життя. Всі його любили та поважали. 

З перших днів війни вступив до місцевого ТРО, згодом пішов добровольцем до лав ЗСУ в 42 батальйон "Черкаські стрільці".

Віддав своє життя за мир та спокій українського народу!

Вдома на чоловіка чекали дружина та 16-річний син.

Іллю Павловича поховали на Алеї Слави у рідному місті.

Березовський Олександр Володимирович

04.12.1977 - 12.10.2022

44-річний солдат Олександр Володимирович БЕРЕЗОВСЬКИЙ служив стрільцем-снайпером 3-го механізованого відділення 1 механізованого взводу 3-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону військової частини Збройних Сил України. Більше року вважався зниклим безвісти. Будучи вірним військовій присязі, виявив стійкість та мужність в бою, героїчно загинув 12 жовтня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Опитне Донецької області.

Народився Олександр 4 грудня 1977 року в місті Сміла. Навчався у ЗОШ №11. Здобув спеціальність слюсаря-інструментальника у професійно-технічному училищі №14. Далі була строкова служба в армії. Свій трудовий шлях розпочав за фахом на Смілянському машинобудівному заводі. Декілька років працював будівельником у м.Києві, з 2008 року - в ТОВ "Агро-Рось".

Але, коли над нашою країною нависла загроза, Олександр прийняв рішення стати на захист своєї Батьківщини.

Світлий, добрий, щирий, самовідданий, людина, на яку можна покластися - саме таким в серцях рідних та близьких залишиться наш полеглий Герой.

Мати захисника поділилася з нами його дитячим віршем, написаним ще у 7 класі. У цих рядках звучать щирість і глибока любов до рідної землі, які супроводжували його все життя. Вірш став ще одним нагадуванням про те, наскільки сильно він любив свій дім і народ.

Безстрашно битимусь,

Безтрепетно загину

За те, для чого жив.

Я б, тепер хотів

У мале човенце сісти

І далеко на схід сонця

Золотим шляхом поплисти.

Його слова стали пророчими...

Пам’ятаємо! Пишаємось! Світла і вічна пам'ять Герою!

У Олександра залишилась мама, дружина та діти.

Поховали Олександра Березовського на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Козловський Євгеній Сергійович

03.08.2001 - 08.10.2022

Євгеній Сергійович народився та виріс у місті Сміла. У 2007 році пішов до першого класу Костянтинівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, де отримав загальну середню освіту. У 2020 закінчив Смілянський коледж харчових технологій. Далі навчання продовжив у Національному університеті харчових технологій, м.Київ. Після закінчення вищого навчального закладу отримав спеціальність автоматизація та комп'ютерно-інтегровані технології. 

У мирному житті працював у акціонерному товаристві "Універсал банк". 

У серпні 2022 року Євгеній Сергійович доєднався до прикордонної родини. Але на жаль, 8 жовтня 2022 року під час виконання обов'язків військової служби молодший сержант отримав тяжкі поранення, що призвели до смерті. Наш Герой назавжди залишиться молодим...

Євгеній був добрий та щирий, мужній і порядний, сильний і сміливий... Світла пам'ять патріоту нашої Батьківщини.

У Євгенія залишились батьки та молодший брат. 

Доземний уклін, вічна пам'ять і шана тобі, Євгенію!

Поховали Героя на Алеї Слави Загреблянського кладовища.

Каліхман Володимир Якович

15.01.1966 - 04.10.2022

Майстер-сержант, сержант із матеріального забезпечення стрілецької роти військової частини ЗСУ 56-річний Володимир Каліхман, позивний Прапор, загинув 4 жовтня 2022 року під час ворожого обстрілу в районі села Уди Харківської області.
Володимир народився у місті Сміла на Черкащині. Закінчив школу №10, де викладав мистецтво рукопашного бою разом зі своїм другом, а потім і кумом. Гурток «Каскад» був настільки відомим, що в залі всім охочим займатись не вистачало місця. Після школи Володимир вирішив нікуди не вступати, а піти до армії. Після строкової служби закінчив школу прапорщиків та пройшов Афганістан.
У 2014-му, після Майдану, Володимир поїхав воювати в АТО, після демобілізації почав їздити за кордон на заробітки. У 2021 році переїхав до доньки в Київ.
«У Києві мав найважливіше завдання – глядіти онуку і готуватися до репатріації. І в той момент життя було чудовим у нього була своя служба де його командиром була онука Варвара і вони в двох були вільні і дуже схожі за характером. Дід завжди забирав Варвару першою з садочку. Якщо запитати, ким був дід для Варвари, то в першу чергу другом, з яким вона була вільною і собою», – каже донька воїна Ольга.

23 лютого 2022 року Володимир почав збирати речі, з якими він був в АТО, зі словами «про всяк випадок». Наступного дня у родині чоловіка не було паніки. О 7-й ранку він сказав: «Давайте поснідаємо і тоді я поїду по своїм справам». Вдруге такий сумісний сніданок у родини був через 113 днів війни.
О 9-й годині Володимир вже був у територіальній обороні Києва, отримав позивний Прапор. Був на Донеччині, потім поїхав до Харкова.

«І звідти ми уже забрали його на щиті. Тут можна писати дуже багато, бо ми завжди були на зв’язку, і я мала можливість з чоловіком з гуманітарним вантажем приїздити до нього в Бахмут і Харків. Останній дзвінок був дуже емоційний. Тато був дуже вже втомлений і в передчутті відпустки ми говорили про Варвару (онуку). Коли побратими передали нам його телефон, там було єдине відео: як я сварюся на Варвару», – додала Ольга.

Володимира Каліхмана поховали на Алеї Слави у рідному місті.

У захисника залишилися донька Ольга, сини Андрій та Олександер, онука Варвара, сестра Інна.

Каліхмана Володимира Яковича нагороджено медаллю Президента України "За військову службу Україні" (посмертно).

Щербатюк Володимир Віталійович

12.02.1999 - 25.09.2022

Механік-водій кулеметного взводу роти вогневої підтримки третього парашутно-десантного батальйону військової частини ЗСУ Володимир Щербатюк загинув 25 вересня 2022 року поблизу населеного пункту Нове, Краматорського району, Донецької області від поранень, несумісних з життям.

Володимир народився в місті Сміла. Середню освіту здобув у загальноосвітній школі № 2.

На початку повномаштабного вторгнення був мобілізований до лав Збройних Сил України та невагаючись став на захист Батьківщини. 

Був добрим, життєрадісним, хорошим сином, чудовим чоловіком та батьком. Завжди всіх підтримував та допомагав. Був найкращим з найкращих!

 Нашому захиснику було лише 23 роки.

Поховали Героя на Алеї Слави (Загреблянського кладовища).

Вічна пам'ять і слава нашому воїну!

За виявлені у захисті державних інтересів особисті мужність і відвагу, зміцнення обороноздатності та безпеки України Володимир Щербатюк нагороджений відзнакою Президента України — медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).

Вісич Андрій Олексійович

22.12.1984 - 22.09.2022

Стрілець-зенітник Андрій Вісич загинув 22 вересня 2022 року у бою з окупантами в районі села Роздолівка на Донеччині. Бійцю було 37 років.
Андрій народився у місті Сміла Черкаської області. У 2008 році закінчив Харківський політехнічний інститут, здобув фах інженера. Працював майстром, інженером на виробництві. Потім виїхав до Чехії, де влаштувався оператором виробничих ліній. У вільний час займався спортом, любив рибалити.

Під час повномасштабної війни, у квітні 2022-го, Андрій приєднався до Збройних сил України. Захищав Батьківщину у лавах зенітно-ракетного взводу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

«Люблячий син і батько. Мав мужність і непохитну волю, честь і відданість Україні, мав надію на вільну та сильну країну, в якій зростатиме його син. Любив життя, друзів. Стежив за новинками технологій. Всі мрії обірвались, і сину назавжди залишилось лише 37 років», – розповіла мама захисника Лідія.
«Прощавай, сусіде! Ніби зовсім нещодавно з тобою ще й віталися... Добра пам'ять залишиться назавжди…» – написав Олександр Головченко.
В Андрія залишилися батьки і син.

Поховали воїна на Алеї Героїв у рідній Смілі.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Мигаль Леонід Миколайович

30.09.1968 - 12.09.2022

Солдат, стрілець-помічник гранатометника механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини ЗСУ Леонід Мигаль загинув 12 вересня 2022 року під час виконання службових обов'язків внаслідок стрілецького бою біля населеного пункту Авдіївка, Донецької області.

Мигаль Леонід Миколайович народився в селі Березняки, тоді ще Смілянського району. Навчався в місцевій школі. Після закінчення ЗОШ вступив до професійно-технічного училища № 4, де отримав професію столяра. В 1991 році одружився, а за рік народився син.

Трудовий шлях розпочав у рідному селі, а невдовзі поїхав до Києва. Там працевлаштувався будівельником. В 2003 році переїхав з сім?єю до Сміли. Останні роки працював за кордоном, але незадовго до початку війни повернувся на Батьківщину. Війна застала у м.Києві. Приїхавши в Смілу відразу пішов до військкомату зі словами «Так треба!». Після призову на службу здобув військово-облікову спеціальність стрільця- помічника гранатометника. І вже в березні їх батальйон був під Авдіївкою. Саме там Леонід Мигаль і загинув під час мінометно-артилерійського обстрілу.

"Він мав дуже багато друзів, міг знайти спільну мову з кожним. Був дбайливим, чуйним, щирим, щедрим, люблячим чоловіком і батьком. Для нас, він завжди - живий!" - написали рідні.

Поховали Героя на міському кладовищі "Гречківка".

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Кулинич Юрій Миколайович

06.04.1972 - 07.09.2022

Солдат механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини ЗСУ Юрій Кулинич героїчно загинув 7 вересня 2022 року внаслідок стрілецького бою з диверсійною групою біля населеного пункту Авдіївка, Донецької області.

Юрій Миколайович народився 6 квітня 1972 року в с. Голикове Олександрівського району Кіровоградської області. У 1979 р. пішов до першого класу ЗОШ №1 в смт Олександрівка, яку закінчив у 1989 році.

Після закінчення школи вступив до училища харчової промисловості в м. Києві.

В 1990 р. був призваний до лав Радянської армії. Службу проходив у Закавказькому військовому окрузі. Прослуживши 2 роки у 1992 повернувся додому.

У 1993 р. переїхав до міста Сміли, де і проживав до кінця свого життя. Пішов працювати на радіоприладний завод. Паралельно вступив до Смілянського радіотехнікуму Черкаського інженерно-технологічного інституту на спеціальність «Радіо апаратобудування». Одразу після закінчення навчально закладу працював за професією. Неодноразово був премійований за проявлені професійні навики.

У червні 1997 р. одружився, а в 2000 р. у сім'ї народилося дві доньки.

З 2010 р. і до початку повномасштабного вторгнення працював у Києві на будівництві. Був бригадиром будівельної бригади.

24 лютого 2022 року повернувся з Києва до нашого міста і пішов добровольцем у Смілянський військкомат. Юрій Миколайович без вагань став на захист України. Але спочатку за станом здоров’я був направлений до лав місцевої територіальної оборони, а звідти вже на військові навчання.

Боронив нашу країну біля н.п.Авдіївка Донецької області. Юрій був справжнім патріотом та любив життя!

16 вересня 2022 року був похований на Кіровоградщині, залишившись Героєм в пам’яті рідних, близьких, друзів та всієї України.

Указом Президента України "За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку" від 14 липня, Юрія Кулинича нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни» посмертно.

На честь загиблого Героя в місті Сміла перейменована вулиця Праці на вулицю Юрія Кулинича.

Антонов Владислав Миколайович

07.01.1968 - 14.08.2022

Солдат військової служби за призовом під час мобілізації, кухар їдальні взводу матеріального забезпечення Владислав Антонов помер 14 серпня 2022 року в районі с.Гришаї, Васильківського району Дніпропетровської області.

Владислав Миколайович народився 07 січня 1968 року в селі Вільховець, Звенигородського району Черкаської області. Своє дитинство провів в рідному селі, добре навчався в місцевій школі. Був відповідальним сином і єдиним чоловіком в сім’ї, допомагав своїй матері в догляді за молодшими сестрами та братом, був їх опорою.

Після закінчення школи вступив в Смілянське радіотехнічне училище, де і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Навчався старанно та відповідально. Почав свій трудовий шлях в Радіоприладному заводі «Оризон», був неодноразово відмічений як високопродуктивний працівник.

Був національно-свідомою людиною, брав участь в демократичних заходах на користь Народного Руху України. Працелюбний, ініціативний, не цурався роботи, освоїв новий фах і став професійним будівельником. Завжди йшов по життю за поставленою метою. Був добрим сім’янином та батьком для свого сина.

З початком повномасштабної агресії російської федерації самостійно пішов у військомат. Був мобілізований та розподілений в 57-му бригаду, 42 батальйон, де проходив свою службу в підрозділі матеріально-технічного забезпечення на посаді повара. Відповідально ставився до своєї роботи і прикладав всі сили для забезпечення якісним харчуванням своїх товаришів по службі. За період служби в числі останніх виходив з населених пунктів Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ.

Помер від зупинки серця на марші в локацію майбутнього дислокування 14 серпня 2022 року.

Похований Герой на Алеї Слави міського кладовища.

Старостін Володимир Анатолійович

18.10.1969 - 10.08.2022

Головний сержант протитанкового взводу окремого піхотного батальйону Старостін Володимир Анатолійович, загинув внаслідок мінно-артилерійського обстрілу 10 серпня 2022 року у бою за нашу Батьківщину в населеному пункті Андріївка Херсонської області.

Жевнов Нікіта Сергійович

09.11.2001 - 04.08.2022

Молодший сержант, заступник командира бойової машини - навідник-оператор механізованеого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини ЗСУ Нікіта Жевнов вірний військовій присязі загинув 4 серпня 2022 року поблизу Степової Долини на Миколаївщині, до останнього захищаючи свою Батьківщину. 

Нікіта Жевнов народився 9 листопада 2001 року в місті Сміла. Навчався у загальноосвітній школі № 4 та Смілянській спеціалізованій мистецькій школі-інтернаті. Після закінчення 9 класів вступив у Смілянський технологічний фаховий коледж НУХТ. Займався спортом та любив футбол. У 2020 році був призваний на військову строкову службу. Потім уклав контракт. Проходив службу в Окремій президентській бригаді ім. гетьмана Богдана Хмельницького. Згодом був переведений у м.Чорноморськ Одеської області в підрозділ сухопутних військ.

Нікіта завжди мріяв бути військовим, а після перемоги хотів вступити до військового вищого навчального закладу та стати офіцером. У 2021 році був учасником АТО. Наш юний Герой був компанійським, ніколи не скаржився на труднощі, які виникали. Легко сходився з людьми, тож мав багато друзів. Всім хто знав Нікіту, буде його не вистачати. Для батьків він був єдиною надією та опорою. На жать, жорстока війна обірвала молоде життя.  

Похований Герой на Алеї Слави міського кладовища.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Геріх Владислав Станіславович

19.08.1997 - 29.07.2022

Капітан-лейтенант, командир малого броньованого артилерійського катера «ЛУБНИ» Дивізіону надводних кораблів Флотилії Військово-Морських Сил Збройних Сил України Владислав Станіславович Геріх загинув 29 липня 2022 року у колонії Оленівка, Донецької області.

Владислав Станіславович народився 19 серпня 1997 року в селі Ревівка Кам?янського району, Черкаської області. Разом із сім’єю проживав у селі Березняки Черкаського району. Навчався у Смілянській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 10. З дитинства мріяв стати моряком. Був розумним, добрим, веселим та наполегливим. Закінчивши школу, вступив до Інституту Військово-Морських Сил Національного університету «Одеська морська академія». Після закінчення навчання був призначений командиром малого броньованого артилерійського катера «Лубни», який тоді базувався у Бердянську. З початку повномасштабного вторгнення активно брав участь у боях за Маріуполь. Екіпаж катера виконував завдання у складі Об’єднаних сил, патрулюючи акваторію Азовського моря.  У квітні 2022 року Владислав дійшов з екіпажом на комбінат «Азовсталь» і продовжував брати участь у захисті Вітчизни, допоки в травні 2022 року, згідно наказу Вищого військового командування про збереження життя особового складу, вийшов із заводу і потрапив у полон. Довгий час рідні не знали, де знаходиться Владислав, вірили та сподівалися, що в найближчому часі повернеться додому, але у серпні 2023 року стало відомо, що Владислав був вбитий російськими катами у колонії в Оленівці в ту страшну ніч, з 28 на 29 липня 2022 року.

Йому було лише 25 років…

За своє таке коротке життя він встиг отримати відзнаку Командувача Об’єднаних Сил ЗСУ «Козацький хрест» ІІІ ступеню та за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірний військовій присязі, був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, а також отримав позачергове звання «капітан-лейтенант».

У Владислава залишились мати, дружина, синочок, вітчим та сестричка.

Поховали героя на Черкащині, на малій батьківщині.

Омельченко Сергій Валерійович

24.03.1998 - 13.07.2022

Солдат механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону Сергій Омельченко загинув 13 липня 2022 року під час виконання службових обов'язків внаслідок артилерійського обстрілу поблизу населеного пункту Авдіївка, Донецької області.

Народився Сергій у Смілі, закінчив загальноосвітню школу № 1 та Смілянський коледж харчових технологій НУХТ. Проживав у селі Будки Балаклеївської громади. Перед мобілізацією навчався в кузні варити дамаську сталь та у автошколі, бо мріяв про машину, але на жаль, не встиг довчитися... Був веселий, кмітливий, не мав шкідливих звичок, планував одружитись та купити житло для своєї сім'ї - згадує рідна сестричка, Олена.

Мав можливість не піти на війну, бо батько має інвалідність, але не зміг - став на захист нашої країни. Вічна слава Герою, що віддав життя за Україну!

Поховали воїна на Алеї Слави у Смілі.

Шевчук Олександр Андрійович

18.09.1992 - 09.07.2022

Старший солдат, позивний «Сідий професор» Шевчук Олександр Андрійович трагічно загинув 9 липня 2022 року.

Народився Олександр 18 вересня 1992 року в місті Сміла. З дитинства проживав у селищі Холоднянське Тернівської громади Черкаського району. Навчався у загальноосвітній школі № 10. Після закінчення школи вступив до Смілянського технологічного фахового коледжу Національного університету харчових технологій, який закінчив у 2014 році та отримав спеціальність молодший інженер-механік. Вищу освіту вже здобув у Київському національному університеті харчових технологій.

У 2016 році був призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил України. Після звільнення в запас працював закордоном. Брав участь у проведенні антитерористичної операції на Сході України.

У 2019 році зустрів дружину з якою проживав у Смілі. Працював у магазині «Віконний Альянс».

З початку повномасштабного вторгнення став на захист територіальної цілісності країни. Боронив Батьківщину на Херсонському та Миколаївському напрямку. Неодноразово нагороджувався відзнаками за зразкову службу від командування частини.

«Олександр був щирим, добрим, цілеспрямованим, творчим, писав вірші, мав по-особливому розвинену інтуїцію. Гарний батько, син, чоловік, брат та друг» - розповів батько Андрій Іванович.

Поховали воїна на Алеї Слави (Загреблянське кладовище).

В Олександра залишилися батьки, брат, дружина і син.

Білий Сергій Олександрович

03.08.1966 - 30.06.2022

Капітан, командир штурмової роти штурмового батальйону окремого полку “Азов” Сергій Білий загинув 30 червня 2022 року під час ракетного обстрілу у м.Сіверськ, Донецької області, рятуючи побратимів. 

Народився Сергій Олександрович 3 серпня 1966 року в м. Кривий Ріг в робітничій сім’ї. За родинними переказами одним з пращурів родини був запорозький старшина, кошовий отаман Чорноморського козацького війська Сидір Білий. Тому, з дитинства Сергій виховувався на козацьких легендах та цінностях. Марив козаками-характерниками. Навчаючись в школі, організовував різні козацькі ігрища.

Відразу ж після закінчення школи пішов служити в прикордонні війська. Проте, мріяв розширити свої військові вміння тому, навчаючись в Криворізькому гірничорудному інституті пішов на військову кафедру і здобув військову спеціальність танкіста.

В 1991 році одружився, а вже за рік народилася маленька донечка.

В 1993 році разом з сім’єю переїхав до Сміли. Усе своє подальше життя присвятив залізниці, де пропрацював 28 років в колійному господарстві, пройшовши шлях від бригадира до старшого майстра, де впроваджував козацькі цінності, шляхетність, чесність в життя колективу.

Вийшовши на пенсію у 2021 році, на дачній дільниці зайнявся розведенням винограду та трояндового квітника, придбав гітару. У майбутньому мріяв навчитися на ній грати та зайнятися архівними пошуками родинних зв’язків з Сидором Білим.

На захист рідної країни вперше став до лав Збройних сил України у січні 2015 року. Служив на Донеччині командиром танкового взводу.

З першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну пішов до військомату. Спершу захищав Київ та Київщину, а згодом підрозділ перевели на Луганщину. 

?В пам’яті друзів та родини залишився люблячим, веселим, добрим, справедливим козаком, справжнім захисником рідної землі.

Поховали Героя на міському кладовищі "Гречківка"

Захарченко Андрій Павлович

15.12.1977 - 22.05.2022

Солдат, лінійний наглядач взводу другого механізованого батальйону військової частини ЗСУ Андрій Захарченко, виконуючи бойове завдання, загинув 22 травня 2022 року в бою за Батьківщину в м.Сєвєродонецьку Луганської області. Мав позивний "Монах".

Андрій Павлович народився в м.Сміла. Закінчив загальноосвітню школу № 5. З дитинства любив пізнавати щось нове. З п'яти років самостійно навчився читати. У 1996-98 роках служив в Збройних Силах України при штабі Одеського округу радистом.

Самостійно почав вивчати різні філософські напрямки. Перечитав багато книг східних та західних філософів. Мав особливий погляд на життя та дуже цінував свободу.

З початком повномасштабного вторгнення добровільно пішов у військкомат. Його словами були: - "Я не буду чекати поки вони сюди прийдуть, краще я піду туди їх нищити."

Особисте життя не склалося, не одружився, дітей не мав. Буддизм був його філософією життя. І ще задовго до війни, в приватних розмовах з рідними казав, що хотів би, щоб після його смерті, тіло було спалене. Вони так і зробили. На Алеї Слави у м.Сміла знаходиться ваза з його прахом. Але зовні місце не відрізняється - могила як у всіх.

Він мудрим ріс не по роках

й не по-людськи сміливим.

В своїй душі мав цілий храм

і в Україну вірив.

?

Не зміг стояти осторонь біди,

в перших рядах пішов домівку захищати.

Слова, як мантра, всюди і завжди:

«Шлях воїна - за честь мені прожити».

?

Далекі землі (від малої Батьківщини)

не вперше бачив в снах і на яву.

Колись вони його «життю учили»,

тепер він душу їм віддав свою.

?

І ніби й передчув свою загибель,

востаннє вісточку додому написав:

«Живий. В порядку все…» прийшло від побратима.

Пройшло пів дня й навік Героєм став.

?

Ходив не раз по лезу у ножа,

і в день загибелі й багато раз до того.

Чітку позицію він мав -

стирати в попіл ворога. Бо ж хто крім нього?

?

Весна буяла в всій своїй красі.

Завдання бойове. Їх група в Сєвєродонецьку.

Ракетний обстріл - вижили не всі.

Тепер Алея Слави дім для його серця.

?

Захарченко Андрій Павлович. Монах.

Поранення, на жаль, з життям не сумісне.

Лиш мить і світ в його очах

Навік погаснув.

?

Зітліло тіло, Слава не зітліє,

допоки світло бореться із тьмою.

Його так філософія життя навчила -

душа не вмерла - напилась спокою.

Авторка вірша Мидляк Ольга

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку указом Президента України від 18 липня, Андрія Захарченка нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).

Штомпіль Юрій Петрович

13.04.1988 - 17.05.2022

Солдат резерву роти резерву солдатського складу Юрій Штомпіль помер 17 травня 2022 року.

Юрій Петрович народився в с.Черепин, Корсунь-Шевчівського району, Черкаської області. До першого класу пішов у Черепинську загальноосвітнью школу І-ІІІ ступенів. В 2001 році сім'я переїхала до м.Сміли. Юра продовжив навчання у Смілянській загальноосвітній школі № 7. Після закінчення 9 класів, навчався в професійно-технічному училищі №5, де здобув спеціальність токар-автослюсар. Після закінчення навчального закладу працював в ПМС-129 м.Цвіткове, потім на станції технічного обслуговування автомобілів. На початку війни, з перших днів, пішов добровольцем до лав Збройних сил України.

"Юра був хорошим сином, братом і внуком. Завжди був чуйним, мав багато друзів. Був підтримкою та опорою для батьків. Завжди веселий, життєрадісний, мав багато планів на майбутнє. Не стало Юри 17 травня 2022 року, що стало непоправною втратою для усіх рідних та близьких. Це жахливе потрясіння для нас. Не віриться, що він пішов так рано. Сумуємо, та завжди будемо пам'ятати" - розповіли рідні Юрія.

Похований Герой на Алеї Слави в місті Сміла.

Петренко Іван Анатолійович

09.02.1974 - 07.05.2022

Солдат, позивний «Зима», Петренко Іван Анатолійович загинув у с.Кам’янка, поблизу Авдіївки Донецької області.

Народився Іван Анатолійович 9 лютого 1974 року в селі Ольшанка Новосибірської області. У чотирирічному віці наш Герой разом з родиною переїхав до України, де проживали всі його рідні. Навчався у загальноосвітній школі № 11, після закінчення якої вступив до Харківського університету радіоелектроніки. У 1994 році одружився, мав прекрасну сім’ю, доньку і сина, яких обожнював. Став найщасливішим дідусем двох онуків. Був приватним підприємцем, 25 років продавав хліб на ринку ім.Тараса Шевченка. У дорослому віці наш захисник закінчив інститут електрозварювання ім.Євгена Патона НАН України та творив красу своїми руками з нержавіючої сталі.

На фронт Іван Петренко пішов 8 березня 2022 року добровольцем зі словами: «Я чоловік, я повинен! Я не можу дивитися людям у вічі, коли в мою країну прийшов ворог!» Не зміг стояти осторонь, бо був справжнім патріотом своєї Батьківщини. Службу проходив у 4 роті 2 батальйону 110 бригади. Зі слів побратимів, Іван Анатолійович був відважним, у самі тяжкі моменти умів підбадьорити всіх та знайти позитив.

У мирному житті був дуже різностороннім, розумним, начитаним і цікавим співрозмовником, доброю та щирою людиною з величезним серцем.

Війна з ордою забрала життя патріота. Він навічно залишився відданим сином нашої Батьківщини.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку  нагороджений медаллю "За військову службу" (посмертно).

Шумаков Олексій Борисович

30.03.1965 - 04.05.2022

Водій інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу механізованого батальйону військової частини Збройних сил України Олексій Шумаков загинув 4 травня 2022 року, захищаючи свободу, незалежність та територіальну цілісність України.

Олексій Борисович народився в місті Сміла. У 1982 році закінчив загальноосвітню школу № 14 ім.В.Т.Сенатора. З 1983 по 1985 рік проходив строкову службу в місті Чіта. У 1987 році брав участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. З 1985 по 1989 рік працював на радіоприладному заводі «Оризон» в ПДО 4. Далі - охоронником на Смілянському машинобудівному заводі. У 90-х роках, як і більшість громадян того часу, подався на заробітки.

З 2000 року повернувся додому, став приватним підприємцем, займався перевезеннями і водночас працював водієм.

З 2014 року разом з волонтерами їздив в зону АТО.

«Я думаю саме тому, під враженнями від побаченого, він пішов добровольцем в 2022» - розповідає донька Марина.

З 2018 року працював за кордоном. Але 24 лютого 2022 року, коли почалося повномаштабне вторгнення, Олексій Борисович повернувся на батьківщину та пішов до військкомату добровольцем. Йому неодноразово відмовляли, але він наполегливо добивався свого і на початку березня вже став на захист нашої України. Любив життя, мав багато друзів, не відмовляв у допомозі нікому. Був дуже веселий і компанійський.

Поховали Героя на Алеї Слави у місті Сміла.

Семенюк Станіслав Андрійович

27.05.1996 - 29.04.2022

Оператор протитанкового відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти, десантно-штурмового батальйону 25-річний старший солдат Станіслав Семенюк загинув 29 квітня 2022 року поблизу населеного пункту Довгеньке Харківської області під час виконання службових обов'язків. Разом із побратимами він повертався до укриття після доби запеклого бою. Їх група потрапила під ворожий мінометний обстріл.

Станіслав народився у місті Сміла Черкаської області. Навчався у місцевій школі №12. У 2017 році закінчив Черкаську філію приватного вищого навчального закладу «Європейський Університет» за спеціальністю «Менеджмент». У 2018-2020 роках проходив строкову службу в навчальному центрі «Десна» на Чернігівщині. У вересні 2021-го поїхав на заробітки в Данію. Повернувся до України напередодні нового року. У лютому 2022-го мав їхати туди знову на роботу.
У перший день повномасштабної війни, 24 лютого 2022 року, близько 12 години Станіслав пішов до військкомату. Сказав, що не може сидіти вдома, треба йти захищати Україну і додав: «Якщо не я, то хто має це робити».

Служив оператором протитанкового відділення взводу вогневої підтримки у окремій десантно-штурмовій бригаді.
«Мій син був, добрим, чуйним, веселим, щирим хлопцем, ніколи не відмовляв у допомозі. Любив своє місто, любив життя, знаходив спільну мову з усіма, навіть за кордоном. Не любив коли ниють чоловіки», – розповіла Мирослава Семенюк, мама загиблого.

«Наш Стас дуже хороша людина. Вже минув рік з того жахливого дня, але я досі не можу говорити про нього в минулому часі. Наш Стас був, є, і буде! Поки живе пам'ять про нього, то живе і він! Це найкращий чоловік, якого я тільки могла знати. Завжди усміхнений високий, красивий, мужній, сміливий. Я безмежно дякую долі за те, що познайомилась і зустріла Стаса. Таких, як він, більше немає і не буде. Продовжую писати йому майже кожен день, розповідаю про все, що відбувається в моєму житті і нашій країні. Я вірю в те, що він все чує і продовжує нас оберігати, але вже з іншого світу», – розповіла подруга Вікторія.

"Я впевнений, що Стас у війську Архангелів і допомагає всім нам. Хочу щоб Ваша родина чітко розуміла він був дуже крутим Воїном, справжнім, і для мене честь була стояти з ним пліч-опліч!" - розповів побратим Євген.

Однокласниця Станіслава, Настя Ярославцева написала вірш в пам'ять про нього:

"Герой та янгол відтепер навіки

Живеш у серці нашім

не одним лиш днем.

З тобою ми були завжди як діти!

Тепер ти наш назавжди, 

рідний СЕМ!"

Поховали захисника на Алеї Слави у рідній Смілі.

У Станіслава залишилися батьки і сестра.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Орленко Юрій Миколайович

15.11.1977 - 17.04.2022

Cолдат - навідник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини ЗСУ Юрій Орленко загинув 17 квітня 2022 року під час виконання службових обов'язків. Вірний військовій призязі наш  мужній воїн віддав своє життя за Україну, за її незалежність та територіальну цілісність, за спокій сердець та за майбутнє кожного українця.

Герої не вмирають! Вони поповнюють ряди небесного війська і вічно житимуть в пам'яті та серцях тих, хто його любив...

Похований Герой на місцевому кладовищі у Смілі.

Пам'ятаємо!

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку нагороджений медаллю "За військову службу" (посмертно).

Любчик Анатолій Миколайович

18.06.1970 - 10.04.2022

Командир господарчого відділення взводу матеріального забезпечення танкового батальйону Анантолій Любчик загинув 10 квітня 2022 року поблизу с. Воздвиженка, Донецької області внаслідок ракетного удару.

Анатолій Любчик народився в місті Сміла. Закінчив загальноосвітню школу № 6 та Смілянське професійно-технічне училище № 11. З 1988 по 1990 рік проходив строкову військову службу в Угорщині. Після служби, працював декілька років в комунальному господарстві в місті Сміла, пізніше водієм у ВСП Шевченківська дистанція колії №9 Одеської залізниці. 15 серпня 2014 року пішов добровольцем в АТО. У 2015 році вступив до лав Збройних сил України і перебував на Сході країни, захищаючи нашу Батьківщину на передових позиціях до останнього подиху.

Поховали Героя на Алеї Слави в рідному місті.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

На честь загиблого Героя в рідному місті, перейменована вулиця і провулок Молокова на вулицю і провулок Анатолія Любчика.

Голубчик Юрій Дмитрович

22.03.1981 - 07.04.2022

Гранатоментник механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону військової частини ЗСУ, Юрій Голубчик, загинув 7 квітня 2022 року в районі населеного пункту Авдіївка, Донецької області, під час мінометного обстрілу.

Юрій Дмитрович народився в селі Широка Балка, Білозерського району Херсонської області. У 1999 році пройшов строкову службу в армії, був електриком-зв'язником.

Проживав разом з родиною у нашому місті. В мирний час працював будівельником. Був добрий, чуйний, вічливий і щирий. Дуже любив дітей. Допомагав людям, які опинялися в тяжких життєвих обставинах, ніколи не залишався осторонь чужого горя. 

З перших днів повномаштабного вторгення, не роздумуючи пішов добровольцем захищати нашу Батьківщину. Став бійцем Збройних сил України.

Смерть не зруйнує того, що залишив після себе Юрій – добрі справи та світлу пам'ять. Саме завдяки таким воїнам, ми сьогодні маємо можливість спокійно жити під блакитним небом. 

Через дві неділі після гибелі в Юрія народився син. Також без батька залишилась донечка, без чоловіка - дружина, без сина - батьки.

Поховали військовослужбовця у нашому місті на Алеї Слави.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку, відданість військовій присязі нагороджений медаллю "За військову службу" (посмертно).

Бокітько Віктор Юрійович

09.05.1972 - 06.04.2022

Стрілець-помічник гранатометника механізованого відділення механізованого взводу окремої мотопіхотної бригади військової частини ЗСУ Віктор Бокітько загинув 6 квітня 2022 року в районі селища Нижнє Луганської області під час артилерійського обстрілу.

Народився Віктор Бокітько в селищі Новоселівське Автономної Республіки Крим, там же пройшли його дитинство та юність. Армійські знання здобув також в Криму, де проходив строкову службу. 

Після анексії півострова та окупації Луганської і Донецької області став на захист нашої рідної України. Був добровольцем в 2015 – 2016 роках. 

Після повномасштабного вторгнення без вагань та сумніву знову пішов боронити нашу Батьківщину. Вже в березні відправився у зону бойових дій, на передову. 

Віктор був справжнім патріотом та любив життя!

Похований Герой на місцевому кладовищі "Гречківка" у Смілі.

Березняк Олександр Петрович

25.05.1981 - 05.04.2022

Командир метеорологічного відділення метеорологічного взводу батареї управління та артилерійської розвідки Олександр Березняк трагічно загинув 5 квітня 2022 року в м.Рубіжне Луганської області під час артилерійського обстрілу.

Олександр Петрович закінчив Смілянську загальноосвітню школу № 10 та Корсунь-Шевченківське профтехучилище №33, де здобув спеціальність "тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, слюсар ремонтник, водій автомобіля категорії С". Строкову службу проходив у 1999-2000 роках у Прикордонній заставі гранатометником. Олександр Петрович мав "золоті руки", вмів майстерно створювати затишок в оселях, бо був професійним будівельником-плиточником. У перші дні повномасштабного наступу став на захист суверенітету та територіальної цілісності України, вступивши добровольцем до лав Збройних сил України, щоб ворог не дійшов до рідної Сміли. Хотів жити у своїй країні, був патріотом. "Добрий, щирий, чуйний! Завжди усміхнений, найкращий люблячий чоловік, батько, син, онук і зять" - таким його назавжди запам'ятають дружина та рідні. 

Похований Герой на Алеї Слави у місті Сміла.

Дякуємо тобі, наш захисник!

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Цибко Олексій Олександрович

19.03.1967 - 31.03.2022

31 березня під час мінометного обстрілу, звільняючи Бучанський район, що на Київщині від рашиських окупантів на п'ятдесят шостому році життя героїчно загинув наш земляк Цибко Олексій Олександрович, сержант спецпідрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони Збройних Сил України, який 24 лютого 2022 року пішов добровольцем на фронт. 

Народився 19 березня 1967 року в м. Сміла Черкаської області. Навчався у Смілянській загальноосвітній школі № 6 та у НВК «Загальноосвітня школа І ступеня-гімназія імені В.Т.Сенатора». Повну вищу освіту отримав у  Львівському державному університеті фізичної культури імені Івана Боберського, факультет фізичного виховання. У 1985 був призваний до лав радянської армії. З 1990 років професійно займався спортом. Став срібним призером Радянського Союзу, 8-кратним чемпіоном України з регбі в складі команди "Авіатор", чемпіоном та срібним призером чемпіонату з регбі в Німеччині, чемпіоном Європи. Був капітаном збірної України з регбі та президентом Федерації регбі України. Майстер спорту СРСР з метання диска. Майстер спорту з регбі.

Далі продовжив навчання в Львівському університеті ім.І.Франка на факультеті міжнародного права та бізнесу, здобув кваліфікацію юриста міжнародника. З 2006 по 2013 рік займався підприємницькою діяльністю. Брав участь у діяльності ряду громадських організацій. Був засновником і президентом регбійно-футбольного клубу "Сміла".

Балотувався до складу народних депутатів України у 2014 від політичної партії "Громадський рух України" та у 2019 році шляхом самовисування по 198 виборчому округу.

29 жовтня 2015 року був обраний міським головою міста Сміла.

Учасник Помаранчевої Революції та Революції Гідності. З перших днів нападу Російської Федерації на Україну у 2014-му році був добровольцем АТО.

Похований на Лісовому кладовищі в місті Києві.

У Олексія Олександровича залишилися брат, дружина та маленька донечка.

На честь загиблого Героя в рідному місті, перейменований провулок Перемоги на вулицю Олексія Цибка.

За високий патріотизм, відданість і вірність народу України, мужність і відвагу, проявлені при захисті незалежності і відстоюванні територіальної цілісності держави під час широеомасштабної збройної агресії росії про України, а також за сумлінну працю на благо міської громади Цибку Олексію Олександровичу присвоєно звання "Почесний громадянин міста Сміла" (посмертно).

Доброштан Дмитро Миколайович

15.04.2002 - 27.03.2022

Солдат, стрілець відділення третього патрульного взводу патрульної третьої роти третього патрульного батальйону військової частини ЗСУ Дмитро Доброштан загинув 27 березня 2022 року в місті Маріуполь під час виконання бойового завдання. Дмитро повернувся назавжди до рідної Сміли після довгих одинадцяти місяців невідомості, болю та розпачу.... 

Народився Дмитро у Смілі, закінчив загальноосвітню школу № 1 та Смілянський коледж харчових технологій НУХТ. Рано залишився без батька, тому не цурався роботи, допомагаючи своїй родині. Він був з тих, хто у відносному мирі вже готувався до оборони своєї держави, долучившись до лав ЗСУ ще наприкінці 2021 року. Був просто гарним хлопцем, ніжним і люблячим єдиним сином.

Попри молодий вік, нацгвардієць до останнього подиху захищав Батьківщину та кожного з нас на заводі "Азовсталь". До кінця він залишився вірним військовій присязі. Наш смілянин, Дмитро Миколайович, не дожив 19 днів до свого двадцятиріччя.

Дякуємо матері за Героя!

Поховали Дмитра на Алеї Слави на міському цвинтарі.

Хижняк Петро Петрович

27.02.1963 - 16.03.2022

Сержант, водій-кулеметник інженерно-саперного взводу військової частини ЗСУ Петро Хижняк загинув 16 березня 2022 року під час ворожого артилерійського обстрілу біля с.Кам’янка у Харківській області.

Народився в м.Черкаси у 1963 році. Дитинство та шкільні роки пройшли в с.Пастирське, Смілянського району, Черкаської області. Тут і закінчив Пастирську середню школу. З 1978-1980 роки навчався у професійно-технічному училищі № 7. У 1981 році був призваний до лав Радянської армії. Після служби працював у колгоспі. У 1985 році одружився і вже разом із сім'єю переїхав жити у м.Смілу, де працював водієм автобуса в міському автопарку.

Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Брав активну участь у громадському житті Сміли. У 2014 році став активним волонтером, роками возив допомогу воїнам АТО, за що нагороджений Відзнакою Президента. Має чимало відзнак Українського Козацтва. Попри інвалідність, 2019 року пішов служити за контрактом до Збройних сил України.

Поховали Героя на Алеї Слави міського цвинтаря.

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (2022, посмертно).

Панченко Андрій Григорович

11.02.1976 - 14.03.2022

Головний сержант 2-го мотопіхотного взводу 1-ої мотопіхотної роти Андрій Панченко на псевдо "Сміла" загинув 14 березня 2022 року під час артилерійського обстрілу та авіаударів біля н.п.Зелений Гай на Миколаївщині.

Андрій Григорович народився в місті Сміла, закінчив загальноосвітню школу № 13. Професійну освіту отримав у ПТУ № 12 (нині ДНЗ "Смілянський ЦППРК"). У 18-річному віці був призваний на строкову службу до Збройних сил України. Служив у лавах Міністерства внутрішніх справ. Працював у приватних охоронних структурах. З 2017 року брав участь в АТО, був командиром взводу. Бойовий шлях розпочав у м.Сартана, також був безпосереднім учасником звільнення України від окупанта у м.Щастя, м.Новотроїцькому та в м.Попасна. Захоплювався спортом, займався боксом та важкою атлетикою. Дуже любив тварин. "Чуйний, люблячий чоловік, батько" - таким його запам'ятають рідні. Мріяв про незалежну, вільну Україну, в якій буде виховувати дітей та онуків. Але нажаль не склалося... 

У Андрія залишились: мама, дружина, діти, онучка та сестра з родиною.

Похований Герой на місцевому кладовищі "Гречківка".

За особисту мужність, виявлену при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку Указом Президента України нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

Гілявський Валерій Михайлович

24.12.1964 - 02.03.2022

Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника механізованої роти механізованого батальйону окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Валерій Гілявський загинув 2 березня 2022 року  від множинних кульових поранень під час запеклих боїв у передмісті Києва.

Валерій Гілявський народився і виріс у Смілі. Закінчив загальноосвітню школу № 12. Молодий юнак служив у лавах радянської армії в Баку.

За професією Валерій Михайлович був кранівником. До розпаду радянського союзу працював у будівельній організації Черкаського будівельного управління, яка побудувала чи не всі багатоповерхівки в місті. З кінця 90-х і на початку 2000-х, коли з роботою у Смілі було сутужно, їздив на заробітки, де працював автослюсарем. Повернувся до Сміли у 2008 році та продовжив тут автослюсарну справу. Багато смілян пам’ятають його як талановитого майстра своєї справи. Перед тим, як укласти контракт із ЗСУ працював на СТО в районі Автопарку.

Зі своєю майбутньою дружиною Вікторією, мамою його синів Олександра і Антона Валерій Михайлович познайомився в Баку. Двох смілян доля звела чомусь там… Вікторія приїхала разом з батьками до свого старшого брата, який проходив там військову службу і там же познайомилася з Валерієм. Вони почали спілкуватися, листувалися, а по його поверненню до Сміли вирішили поєднати свої долі.

Бажання присвятити своє життя військовій справі у Валерія Гілявського з’явилося ще після служби в армії. Валерій хотів воювати в Афганістані, але не потрапив туди через медичний висновок комісії, яка не допустила хлопця до військової служби.

«Скільки його пам’ятаю батько завжди хотів воювати. Як почалася війна у 2014 році він «дотерпів» аж до 2018. У мене брат у 2016 році потрапив в зону АТО. Він  прикордонник, який свій перший контракт підписав у Оршанці», - розповідає Антон Гілявський.

Розмови про те, що треба йти захищати свою країну , батько Антона заводив не один раз. Про своє бажання говорив відкрито. Сини по черзі намагалися вмовити його не робити такого та підшукували батькові інші варіанти роботи аби відволікти від цієї ідеї.

«В якийсь момент все дійшло до «точки кипіння». Його сильно «давило» те, що відбувається в країні. Була між нами конкретна розмова, де він сказав, що хоче змінити своє життя і йти воювати. Знаєте як воно почути від батька, що він йде воювати, щоб його сини там не були?», - згадує розмову з батьком Антон.

Після однієї з таких розмов, нічого не кажучи дітям,  Валерій Михайлович пройшов комісію і підписав контракт. Це був 2018.

У Львові Валерій Михайлович два місяці був на навчанні. Далі потрапив до окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців у складі якої воював на територіях Луганської та Донецької областей.

Після перших трьох років служби Валерій Гілявський міг вже йти на пенсію, але вирішив продовжити контракт ще на рік.

«Війна, військові — це було його. Він був дуже впертим в плані війни. Перед повномасштабною війною восени 2021 року батько підписав черговий контракт ще на рік. За два тижні до повномасштабного вторгнення він був у відпустці на ротації, але його викликали на два тижні раніше в частину і їх закинули на підсилення територій Чернігова, про що я нічого не знав. Брат в цей час був у Волновасі», - розповідає Антон.

Коли російські війська наступали на Київ, з Чернігова окрему механізовану бригаду ім. Чорних Запорожців перекинули на оборону столиці. У складі бригади старший солдат Валерій Гілявський служив стрілецем-помічником гранатометника.

«24-го з ним не можливо було зв’язатися, він не мав часу на розмови. 25 він вже був біля розбитого мосту в Ірпені. Половина його бригади брала участь у вуличних боях, а батько залишився з тими, хто зупиняв наступ орків. Так тривало 4 доби. З 24 лютого ми стали частіше телефонувати один одному. Батько або підіймав слухавку і говорив, що він зайнятий, або просто збивав і передзвонював пізніше. Так я розумів, що він живий і з ним все добре.

Весь період з 25 лютого він майже не спав. Пропадав зв’язок, їх постійно обстрілювали, годували наших місцеві жителі, зв’язок зі своїми час від часу втрачався, було не зрозуміло звідки наступають вороги та яка ситуація в сусідніх населених пунктах.

Він усміхався постійно, розмов про те, що йому важко не було. Він більше хвилювався за те, що пропав зв’язок, що заклинило зброю і він залишився з одним кулеметом і не було чим вести вогонь. Хвилювався і постійно запитував за Сашу ( старший син Валерія Михайловича, який на той час воював у Волновасі – прим. ав.)», - згадує Антон спілкування з батьком в лютому.

1 березня Валерій Михайлович зателефонував Антону і сказав, що трохи відпочине. Він був дуже стомлений. У нього тремтів від перевтоми голос. Батько з сином домовилися зідзвонитися після того, як той відпочине, але дзвінка від батька Антон так і не дочекався.

«Виходить, що це була остання наша розмова. Батько перестав виходити на зв’язок. Смерть настала 2 березня. Був артобстріл позицій, де вони стояли. Він був 300-м. Його везли в госпіталь, але факт у тому, що його розстріляли в машині. Ймовірно, що це був медичний автомобіль, який вивозив поранених. У батька були вогнепальні поранення несумісні з життям. Як ми вже здогадуємося, хтось намагався зупинити машину. Водій не зупинився і машину просто розстріляли, і всіх, хто в машині. В документі, який надійшов із військової частини написано «загинув на вулицях Києва». Не було вказано, що це Ірпінь. І по сьогодні ми не бачили ні його речей, ні паспорта, ні планшета, ні інших особистих речей. Ми схиляємося до того, що зупинити машину намагалася ДРГ, які тоді зупиняли і забирали машини медичної допомоги», - розповідає Антон.

Кілька днів поспіль Антон вірив у те, що батько живий. Сам себе заспокоював тим, що це війна, що у нього зламався телефон, що нема де зарядить. Він добре розумів, що батько його номер телефону знав на пам’ять і знайшов би вихід, як зателефонувати сину.

Звістку про те, що батько загинув 4 березня Антону сповістив дзвінок з військкомату. Тіло до Сміли привезли 6 березня. Сьомого Антон їздив на впізнання.

«До останнього вірив, що це буде не він. Сподівався, що помилилися, що це якась помилка…», - згадує Антон Гілявський.

Ховали Валерія Михайловича Гілявського у Смілі 9 березня. Організовувати похорони довелося самому Антону. Брат Сашко був на вогневій позиції. Йому не відразу вдалося сповістити про смерть батька. Олександр на могилі тата побував вже влітку під час кількаденної ротації. Звістку про загибель батька старшому сину передали військові-побратими, які перед цим забрали у нього автомат.

«Тоді добрячим вогнем крили Волноваху. Брат був на вогневих позиціях. Вони саме виходили з оточення, а тому про похорони батька ми з ним говорили вже через кілька днів після того, як батька поховали», - згадує Антон.

Поховали Героя на Алеї Слави у Смілі.

Указом Президента України від 14 березня Валерія Гілявського нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню посмертно.

Буряк Олександр Вікторович

22.12.1998 - 25.02.2022

Солдат, навідник 5-го танку 2-го танкового взводу танкової роти військової частини ЗСУ Олександр Буряк загинув внаслідок поранень несумісних з життям, під час безпосередньої участі у бойових діях по захисту Батьківщини. В перші дні повномасштабного вторгнення він стояв на захисті державного кордону біля н.п.Прохорівка, Волноваського району, Донецької області.

Народився Олександр 22 грудня 1998 року в с.Петрівка, Олександрівського району, Донецької області. Рано втратив батька, тому разом з родиною переїхав до міста Білицьке, Добропільського району, Донецької області. Навчалися разом з братом в одному класі школи №8, після закінчення якої разом вступили до Білицького професійного ліцею. У лютому 2019 року отримав спеціальність «Елекрослюсар підземний, машиніст підземних установок, гірник підземний». За час навчання, наш захисник неодноразово нагороджувався грамотами і подяками за участь у громадському житті ліцею, за рішучість, оптимізм, волю до перемоги та вміння знаходити правильні рішення. Після закінчення ліцею пройшов стажування електрослюсарем підземним на Добропільській шахті. У квітні 2019 року був призваний на строкову військову службу до Збройних Сил України, де також мав відзнаки за відмінну службу та високі показники з бойової підготовки. Повернувшись додому, працював на своїй дільниці шахти. Влітку 2021 року Олександр прийняв рішення підписати контракт та повернутися до військової служби зі словами: «Війна неодмінно буде і комусь треба зупинити ворога. Я не хочу, аби русня зайшла в наше містечко, в наш дім, вбила рідних та тих, кого я так люблю». Пройшов навчання в Десні, отримав спеціальність стрільця-навідника танку та повернувся в Старичі. Службу проходив неподалік м.Волноваха, Донецької області. Надвечір 23 лютого розпочався бій, який не закінчувався протягом доби і вдень 25 лютого окупанти розстріляли танк, в якому був Олександр. Про загибель нашого воїна матері сповістив інший навідник, який, хоч і отримав важкі поранення, але вижив. На жаль, тіло Олександра так і залишилось на окупованій території.  

Побратими згадують, що Саша був чудовим стрільцем, його поважали за сміливість та готовність завжди прийти на допомогу. 

Родина Олександра Буряка нині проживає у Смілі. Його мама, брат та сестри знайшли тут свій прихисток, тікаючи від війни.

За особисту мужність, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Олександр Буряк був нагороджений медаллю "За військову службу Україні" (посмертно).

Гупаленко Юрій Анатолійович

30.06.1969 - 25.09.2019

Учасник АТО і ООС

Юрій Гупаленко народився у місті Сміла. Навчався у загальноосвітній школі № 12. Освіту слюсаря здобув у професійно-технічному училищі № 4. Цій справі і присвятив усе своє життя, пропрацювавши 24 роки у ВСП «Шевченківське будівельно-монтажне експлуатаційне управління №5». Після оголошення про початок антитерористичної операції на сході України Юрій Анатолійович став на захист Батьківщини. Служив у 10 мобільному прикордонному загоні. Був доброю, щедрою і справедливою людиною.

Життя старшини Юрія Гупаленка обірвалось 25 вересня 2019 року поблизу смт. Новотроїцьке, Волноваського району, Донецької області.

Похований воїн на кладовищі у Гречківці. Залишилась мати, дружина та двоє синів, один з яких офіцер Збройних Сил України стоїть на захисті нашої країни з 2015 року і дотепер.

За проявлений героїзм та високий ступінь відданості в боротьбі за незалежність та свободу України, зразкове виконання службового обов’язку, успіхи в професійній підготовці Юрій Гупаленко був нагороджений:

- відзнакою «За службу державі» (Державна прикордонна служба України);

- відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції»;

- нагрудним знаком «Ветеран АТО»;

- медаллю "Перемога за нами" Сектор Б;

- відзнакою «За службу державі в лавах Державної прикордонної служби України»;

- медаллю «5 років розвідка ДПСУ».

Дімітров Михайло Сергійович

26.10.1983 - 17.01.2018

Дімітров Михайло Сергійович (Позивний «Гайдамака», «Полковник Хмара» доброволець розвідгрупи «Санти»ДУК ПС, учасник війни на сході України. Активний учасник Революції Гідності.

Народився Михайло 26 жовтня 1983 року в м. Нікополь. З двох років мешкав у м. Сміла, Черкаської області. Закінчив загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів № 1 та Національний університет харчових технологій за спеціальністю інженер-електрик. Працював за фахом на кондитерській фабриці «Меркурій» у Смілі, згодом — інженером з охорони праці на залізниці.

Козак, характерник, потомок отамана Пилипа Хмари. «Хмарою» Гайдамаку знали у батальйоні «Азов».

На фронті з 2014 року. Воював у лавах ДУК, батальйону ім. Кульчицького, полку Нацгвардії «Азов», у липні 2016 року знову повернувся в ДУК. Обороняв Слов'янськ, Водяне, ДАП, Піски, Широкине, Авдіївку.

17 січня 2018 року дістав важких осколкових поранень в промзоні м. Авдіївка від розриву міни. Тоді загинув й один із засновників Правого сектору  Андрій Витвицький "Спікер", «Гайдамаку» встигли довезти до шпиталю, але врятувати його життя не вдалось.

Залишились батько і донька.

Похований у с. Костянтинівка поруч із могилами матері та брата.

Нагороджений Почесною відзнакою "За заслуги перед Черкащиною" (посмертно).

Нагороджений відзнакою ДУК ПС "Бойовий Хрест Корпусу" (посмертно).

14 березня 2018 року на будівлі Смілянської загальноосвітньої школи № 1, де навчався Михайло Дімітров, йому було встановлено меморіальну дошку.

Новохатько Олег Олександрович

01.01.1992 - 30.03.2017

Олег Олександрович Новохатько – учасник АТО. Народився 1 січня 1992 року в селі Сердюківка, колишнього Смілянського району, Черкаської області. Загинув 30 березня 2017 року в м.Авдіївка, Донецької області. Солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Навчався у Тернівській та Сердюківській школі. Захоплювався риболовлею. 2013 року закінчив Черкаський державний технологічний університет, факультет комп'ютеризованих технологій машинобудування і дизайну, отримав диплом інженера-механіка. Працював у місцевому сільгосппідприємстві «Сердюківка».

Під час російської збройної агресії проти України навесні 2016 року вступив на військову службу за контрактом.

Солдат, навідник мінометної батареї 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади, в/ч А2167, м. Біла Церква. Виконував завдання на території проведення антитерористичної операції.

Загинув 30 березня 2017 року близько 18:00 у промзоні м. Авдіївка, внаслідок вибуху міномета М120-15 «Молот» під час бойових дій. Тоді ж загинули старший солдат 72-ї бригади Олександр Педак і доброволець ДУК ПС Дмитро Сумський, ще один боєць, Дмитро Макеєв, дістав тяжкі поранення Військова прокуратура Донецького гарнізону почала розслідування щодо причин і обставин вибуху міномета, також на місці працювала робоча група Генштабу ЗСУ. Зі слів бійця 72-ї ОМБр Дмитра Макеєва: «Саша Педак закидав міни, Олег Новохатько наводив, а Дмитро Сумський — коректував. Перша міна вилетіла нормально, друга теж. Я побачив, що плита під мінометом почала влазити у землю, пішов по каміння, щоб підкласти під неї. Приніс і запитав у хлопців, чи потрібна допомога, вони відповіли, що все гаразд. Я відійшов назад і почав готувати міни до бою. Почув гучний вибух і мене кинуло головою вниз. Через секунду осколок влучив у голову. Руку пробило наскрізь. Подивився на хлопців, вони вже лежали за чотири метра від міномета і не рухались.

Похований 2 квітня на кладовищі села Сердюківка.

Залишились батьки і двоє братів.

Нагороди та відзнаки:

Указом Президента України № 138/2017 від 22 травня 2017 року, за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Спільним розпорядженням голів Черкаської облради і Черкаської ОДА від 31 березня 2017 року № 150/82-р, за особисті заслуги перед Черкащиною, мужність і самовідданість, виявлені під час проведення Антитерористичної операції, нагороджений почесною відзнакою «За заслуги перед Черкащиною».

Вшанування пам'яті:

11 травня 2017 року на фасаді Сердюківської ЗОШ I—III ст. та 19 жовтня 2017 року в селі Тернівка, Смілянського району відкрили меморіальні дошки Олегові Новохатьку.

Холодняк Віталій Миколайович

09.10.1969 - 23.12.2015

Віталій Миколайович Холодняк — український військовик, учасник російсько-української війни, солдат Збройних Сил України. Народився 9 жовтня 1969 в с. Тернівка, колишнього Смілянського району, Черкаської області. Проходив службу у 28-й Окремій механізованій бригаді, в/ч А0666. Загинув 22 грудня 2015 року під час виконання бойового завдання від кулі снайпера на блокпосту в Першотравневому районі Донецької області.

Похований в с. Тернівка на Черкащині 25 грудня 2015 року.

Вшанування:

1 серпня 2017 року в ЗОШ села Ковалиха відкрито та освячено меморіальну дошку Віталію Холодняку.

19 жовтня 2017 року в селі Тернівка на фасаді Тернівської ЗОШ І-ІІІ ступенів відкрили меморіальну дошку воїну АТО Віталію Холодняку.

Яременко Ярослав Дмитрович

22.07.1972 - 11.03.2015

Яременко Ярослав Дмитрович - учасник АТО. Народився 22 липня 1972 року в с.Балаклея, Черкаського району, Черкаської області. Службу проходив на посаді водія 24-ої окремої механізованої бригади. Загинув 11 березня 2015 року  під час несення служби в районі с.Кримське, Новоайдарського району, Луганської області.

Залишилась мати.

Похований у с.Балаклея, Черкаського району, Черкаської області.

Портрет полеглого воїна розташований на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 6, ряд 7, місце 37.

Горбенко Андрій Степанович

06.01.1971 - 19.02.2015

Андрій Степанович Горбенко - учасник АТО, сержант, водій 81-ої окремої аеромобільної бригади (90-го окремого аеромобільного батальйону) загинув 19 лютого 2015 року в с.Опитне, Ясинуватського району, Донецької області.

Народився Андрій Степанович 6 січня 1971 року в м.Сміла, Черкаської області. Навчався в СПТУ-5 (м. Сміла), служив в армії. Працював помічником машиніста потяга в локомотивному депо, проходив службу в органах внутрішніх справ, був головним механіком у Смілянському міському РЕМ, водієм Смілянського РЕМ. У серпні 2014 році був мобілізований до лав ЗСУ. Служив сержантом аеромобільно-десантної роти, старшим водієм аеромобільно-десантного взводу. Загинув 19 лютого 2015 р. поблизу селища Опитне (Ясинуватський район) під Донецьком від мінометного обстрілу.

Залишилася дружина та дві доньки.

Похований у с. Мала Смілянка, колишнього Смілянського району, Черкаської області.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Присвоєно звання «Героя Черкащини» (посмертно).

Саєнко Андрій Степанович

26.10.1962 - 20.02.2014

Активний учасник Революції гідності. Убитий біля вулиці Інститутська, належить до Небесної Сотні. Герой України.

Народився 26 жовтня 1962 року у місті Сміла Черкаської області. Згодом родина переїхала до міста Фастів Київської області. Закінчив фастівську середню загальноосвітню школу № 2. Проходив строкову службу у лавах Радянської Армії, воював у Афганістані. Після демобілізації працював електромонтером на підприємствах Фастова. Займався вільною боротьбою. З 2000 року займався приватною підприємницькою діяльністю, орендував торгову точку на Вечірньому ринку у Фастові. Активно займався громадською діяльністю. Був учасником Помаранчевої революції 2004 року, а також податкового Майдану 2010 року.
Дуже любив Україну, її культуру та історію, був справжнім патріотом своєї Батьківщини, відчував біль своєї держави, вболівав за її долю, підтримував її в боротьбі за свободу, прагнув їй добра та кращого майбутнього, мав активну громадянську позицію, не міг миритися з безправ'ям та соціальною несправедливістю, був готовий віддати заради рідної землі найцінніше – своє життя.

Відразу після побиття 30 листопада 2013 року "Беркутом" мирних активістів приїхав на Майдані Незалежності у Києві, де став активним учасником Революції гідності. Був бійцем сьомої сотні Самооборони Майдану. Будував та зачищав барикади. 20 лютого 2014 року загинув на першій барикаді біля містка через вулицю Інститутську внаслідок вогнепального поранення снайпером. Похований у місті Фастів Київської області на Інтернаціональному кладовищі. Саєнку Андрію був 51 рік…

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Андрію Саєнку було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю «За жертовність і любов до України» (посмертно).

8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).

Ім'я та портрет Героя викарбувані на меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві на вулиці Інститутській. 21 листопада 2014 року у Фастові на фасаді будівлі колишньої середньої загальноосвітньої школи № 2 (нині – Центр позашкільної освіти, вулиця Куйбишева № 10), де навчався Герой, йому було відкрито меморіальну дошку.

У Андрія Саєнка залишилась старенька матір, дружина і двоє синів.

Пасхалін Юрій Олександрович

26.01.1984 - 19.02.2014

Активіст Євромайдану. Убитий біля Майдану Незалежності, належить до Небесної Сотні. Герой України.

Юрій Пасхалін народився та навчався у Смілі, був вихованцем Школи олімпійських резервів у Харкові — займався штангою. В останні роки проживав у Києві, працював на приватному підприємстві комірником. В житті Юрій був доброю, щедрою і справедливою людиною. В своїй сім’ї він був гарним люблячим батьком для рідного синочка та добрим чоловіком для коханої дружини.

Під час Революції гідності разом із колегами ходив на Майдан. 18 лютого вдень був на Майдані, а потім повернувся додому. Почувши по телевізору, що Майдан намагаються розігнати силою, а проти людей масово застосували вогнепальну зброю — знову вирушив на барикади.19 лютого отримав три вогнепальні поранення в спину і 1 поранення з пневматичної зброї. Першу допомогу було надано в Будинку профспілок. Після підпалу будинку його евакуювали до 18-ї Київської лікарні на бульварі Шевченка, проте врятувати його не вдалося.

Похований в селі Носачів Смілянського району Черкаської області. Залишилась мати, дружина, син, двоє братів і двоє сестер.

За місяць до смерті Юрію виповнилося 30 років…

За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Юрію Пасхаліну було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).

4 квітня 2014 року в загальноосвітній школі № 11, де навчався Юрій, встановили пам'ятну дошку на його честь.

4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно).

З 2016 року в Дарницькому районі міста Києва існує вулиця Юрія Пасхаліна.

19 лютого 2016 року пам'ятну дошку на честь Юрія Пасхаліна встановили на будинку, де він проживав у Смілі, по вулиці Рєпіна, 43.

З 2016 року в місті Сміла існує вулиця Юрія Пасхаліна.